Злочин і покарання, злочинець і жертва

Кожен скоєний злочин – це своєрідна історія. З діючими особами, початком розвитком та фіналом.

Майже завжди цей фінал сумний для обох сторін: як для потерпілого (жертви злочину), так і для підозрюваного (злочинця), в майбутньому – засудженого та ув’язненого.

У своїй роботі я постійно намагаюся найбільш точно та достовірно, доступно для читачів, викласти ту чи іншу історію, щоб прочитаний матеріал був не просто інформативним, але й ніс якесь профілактичне навантаження, міг когось застерегти як від необдуманих протиправних чи злочинних дій, так і від можливості, як це не прикро, стати жертвою злочинців.

Звичайно ж, левова частка інформації про скоєний злочин отримується від моїх колег-правоохоронців, але, між іншим, не менш важливими є і відомості, отримані безпосередньо від затриманих, від підозрюваних у скоєнні злочину.

У процесі роботи мені доводиться зустрічатися та спілкувалася з різними людьми. Різного віку, раніше судимими і не судимими, наркоманами, алкоголіками, тими, хто скоїв злочин з необережності, затриманих за крадіжки, шахрайства, пограбування і розбої. Не раз доводилось спілкуватися і з убивцями. Одні розповіді, прямо кажучи, жахають, інші – дивують, але трапляються і безглузді, кумедні історії.

Але найбільш повну, так би мовити, картину скоєного злочину, з усіма деталями та нюансами, можна отримати лише під час проведення відтворення обстановки та обставин події.

Це – одна з найважливіших та головних слідчих дій на стадії досудового слідства. Так, стаття 194 Кримінально-процесуального Кодексу України гласить, що «з метою перевірки і уточнення результатів допиту… підозрюваного або обвинуваченого… слідчий може виїхати на місце… і… відтворити обстановку і умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності».

Так от, саме останнє відтворення мене, м’яко кажучи, і вразило. І не лише розповіддю затриманого, але й поведінкою та емоціями потерпілих.

Почалася ця історія на початку червня цього року.

Зустрілися два 19-річні односельці Сашко та Віктор. Обидва до моменту зустрічі вже були раніше засуджені за крадіжки, причому кожний – за «свої». Але, тоді як Сашко відбувся умовним терміном ув’язнення, Віктор два з половиною роки реально «мотав» строк у в’язниці і звільнився наприкінці травня.

І хоча селище Михайло-Коцюбинське, в якому проживали хлопці, не такий вже й маленький населений пункт, вони не могли не зустрітися. Як то кажуть в народі «яке їхало, такого й здибало». Посиділи, погомоніли про життя-буття. Та й вирішили… «замутити» спільну справу, але не комерційну, а кримінальну. Важко відмовитись від ремесла, за яке заплатив свободою в роки квітучої юності.

Аби набрати більшого розмаху – молодики вирішили податися до обласного центру. Для цього Віктор перебрався у кімнату гуртожитку в Чернігові, яка належить батькам Олександра. Сам же Сашко залишився жити в селі, разом з хворою матір’ю та 80-річною бабусею (яка, до речі, і доглядала доньку).

Задум був простий і не важкий — обкрадати приватні будинки чернігівців. Залазили зловмисники, здебільшого, через вікна, через відкриті кватирки або віджимали раму. На момент їх затримання «за плечима» у приятелів було вже 5 будинків у різних частинах міста.

Характерно, що хлопці по своїй натурі не питущі і не наркомани. Здавалось би, не погана партія для будь-якої добропорядної жінки, але… Вдарилися в кримінал. Пояснити, навіщо ж крали, вони достеменно не могли. Просто захотілося легких грошей. А ще - пригод на «п’яту точку».

Навіть продати усе накрадене вони, на момент затримання, не встигли. Значну частину правоохоронці у них вилучили (в будинку Віктора в Михайло-Коцюбинську). Одного разу, навіть, трапився такий курйозний випадок - хлопці залізли до одного помешкання та викрали всього лише два мобільних телефони. Причому, обидва – зламані. Але на момент їх вилучення Сашко вже встиг один з них відремонтувати. Тобто, власнику викраденого повернуть вже відремонтовану модель.

Коли молодиків затримали, вони, нічого не приховуючи, чесно та відверто все розповіли «як на духу». Це для них було наче чергова пригода. І Віктор, з яким мені довелося спілкуватися для написання цього матеріалу, ввесь час жартував, навіть намагався… залицятися до молодої слідчої.

Після ряду обов’язкових слідчих процедур, ми з Віктором в супроводі конвоїра виїхали на відтворення. За першою адресою, на яку він вказав, приїхали десь годині о шістнадцятій. Хлопець розповів, що приятель Сашко стояв на «шухері», а він в цей час проник у будинок. Причому, досить просто, навіть не через вікно. Він лише... пошукав ключі над дверима! Коли Віктор зайшов у будинок (перед цім, звісно, він стукав у двері і йому ніхто не відчинив), то виявив, що у кімнаті… мирно спить якась жінка, очевидно господарка будинку. Але хлопець не розгубився. Він тихенько причинив двері у спальню, а сам… спокійно обнишпорив домівку. Знайшов 600 гривень (200 з яких – 50-копієчними монетами), та спокійно вийшов з будинку.

Коли міліцейська машина разом з правоохоронцями і затриманим під’їхала за вказаною адресою і слідчий постукала у хвіртку – назустріч нам ніхто не вийшов. Ми пройшли до будинку, піднялися на ганок і побачили… ключі від будинку прямо в дверях із зовнішнього боку.

Це вже було занадто. Ми стукали у вікно та в двері, гукали господарів так, що на шум та галас прийшли навіть сусіди з іншого боку вулиці. Але до нас ніхто не вийшов. І лише коли ми вже збиралися йти геть, з будинку вийшла заспана жінка. Виявилося, що вона міцно спала. Доказом її «богатирського сну» слугував стійкий запах спиртного, який линув як від самої дамочки, так і з її помешкання.

Після вчорашньої гучної вечірки господиня спочатку ніяк не могла второпати, хто ж до неї приїхав і навіщо. Але коли згодом до неї таки дійшло, тут розігралася ціла вистава. Жіночка заходилася лаяти підозрюваного, кричала, що вб’є, вимагала від співробітників міліції допустити її до негідника, аби відкрутити йому деяку інтимну частину тіла, закликала сусідів, щоб вони допомогли їй відкрити машину та дістати звідти її кривдника. Цілий спектакль одного актора!

Вдосталь накричавшись, жінка була задоволена – вона отримала і моральну розрядку, і привернула увагу сусідів, і побачила крадія. Одним словом – відчула себе «кінозіркою». І коли ми вже від’їжджали від будинку, вона нам викрикувала щось навздогін, але вже без зла, а з задоволеною посмішкою.

Далі ми рушили зовсім в інший кінець міста. Наступним пунктом призначення був досить добротний будинок. Металеві ворота. Побачивши, що вхідні двері відчинені навстіж, ми почали кликати господарів – безрезультатно. Але ж двері відчинені! Стукаємо, грюкаємо – тиша. Нас ніхто не чує. Але ж це правоохоронці, а якби злодій?

Коли ж міліціонер-водій натиснув на клаксон автомобіля, до нас таки вийшов господар. Чоловік вибачився, що не чув і змусив себе так довго чекати, він якраз «порався» у дворі за будинком. Дорікнувши господарю за так безпечно відчинені вхідні двері, ми попросили дозволу провести відтворення. Такої інтелігентної та спокійної людини, повірте, я ще не зустрічала. Чоловікові було за шістдесят. Навіть нам, співробітникам міліції, було якось незручно, що ми привезли до нього крадія.

Господар спокійно вислухав, як Віктор розповідав про те, що як і що він викрав у цьому будинку, навіть пожалів його (такий ще молодий). І лише запитав, де вони діли орден Великої Вітчизняної Війни. І тут Віктор, який увесь час відповідав напівжартома, змінившись в обличчі, викрикнув: «Падлой буду, батя. Не брал!!!» І опустив голову. Не повірити йому в такий момент було важко.

Від цього будинку ми від’їжджали з якимось важким відчуттям. Наступний будинок зустрів нас глухим високим парканом та металевими воротами. Здавалося, Віктор і Сашко обирали лише добротні, дорогі будинки (перший також не був виключенням). До нас вийшла господиня, а через хвилину під’їхав і господар. Виявилося, що він наш колишній колега, а нині вирішив відійти від мирських клопотів та присвятити себе служінню Богу.

Здавалося б, він як ніхто повинен би розуміти важливість дій, які проводить слідчий. Але… Нас нікуди не пустили. І коли ми їм повідомили, що знайшли майже все, що було викрадено з будинку, все одно якось відмахувались, поспішаючи нас скоріше спровадити. Коли ж ми запитали у Віктора, що ж там такого у будинку, чому нас не пускають, він просто відповів: «Колізей», не пояснивши більше нічого, що ж могло для нього означати це слово.

На цьому наша поїздка завершилась і ми рушили у відділок. Віктор увесь час досить спокійно реагував на камеру, якою я проводила відеозйомку. Інколи навіть грав на камеру та позував. Але коли зрозумів, що поїздка скінчилася (інші епізоди крадіжок слідчий вирішила закріпити наступного разу), Віктор покликав мене і попросив зробити наостанок заключний кадр та попросив його обов’язково показати. Я пообіцяла. Тож і друкую його вислів дослівно: «Папа, если ты меня слышишь, то прости».

Ця історія про крадіжки майже закінчилася. На сьогоднішній день Сашко з Віктором затримані, перебувають в ізоляторі тимчасового тримання. За фактами крадіжок порушені кримінальні справи за ч. 3 ст. 185 Кримінального Кодексу України («Крадіжка»), санкція якої передбачає до 6 років позбавлення волі.

А цей матеріал – маленький епізод з життя звичайних людей, які в житті знаходяться по різні боки «барикад», крадіїв та їхніх жертв, та правоохоронців, від роботи яких залежить відновлення справедливості та законності в українському суспільстві.

Наталія Човпило,
помічник начальника ЧМВ
по роботі з громадськістю та ЗМІ