Демократизація РФ: міф чи реальність

Якщо говорити мовою спрощених історичних аналогій, то для Путіна зараз екватор війни, як 1943 рік для Гітлера, як наступ на Волзі та біля Ель-Аламейну. І як тоді посередині війни союзники почали міркувати, яким має бути постанцистський світ, так і зараз вже йде боротьба за нову контурну карту.

Це важка битва, яка поки без очевидного для нас результату, вона не на фронті, хоча найперше залежить від новин звідти; її ведуть не в пікселі, а в костюмах, не в окопах, а в кабінетах, конференц-залах та телестудіях. 

Ми маємо вже лобіювати свій проєкт постросійського світу – можна навіть умовно назвати його річпосполитівським. Бо саме існування Річ Посполитої стримувало розростання Московії до XVII століття, і саме її остаточний крах врешті привів русского солдата спочатку в Київ, Вільнюс та Москву, потім в Париж, і врешті в Берлін та Прагу. 

Нині маємо цілий оберемок версій, як має закінчитися війна для РФ: екзотичних варіант, де без Путіна і репарацій, але з Кримом – не беремо до уваги.

Серед тих, хто щиро хоче покарати Росію маємо прихильників двох крайніх версій, їхні полюси навряд чи притягнуться.

Перша історія: РФ потрібно дезінтегрувати, підтримати проголошення нових держав і таким чином гарантувати безпеку Європи на століття вперед. Зрозуміло, що в такому сценарії найбільше зацікавлені ті, хто має кордон – як державний, так історичний, з антицивілізацію – Україна, держави Балтії, Польща; не опиратимуться цьому скандинавські країни та Британія. 

Друга історія: РФ потрібно демократизувати, але не образити; провести ліберальні реформи, але дати грошей; покарати пару десятків убивць, бажано бурятів чи тувинців, але не чіпати ванюшєк, яких за версією товаріщь Бергольйо вєлікая русская культура зробила гуманістами, що не здатні на злочини. 

Про те, яка версія майбутнього росії вигідна нам та чи прихильні до неї наші західні союзники, у матеріалі відомого тележурналіста-міжнародника, редактора програми "Особливий погляд" на телеканалі "D1" Олега Манчури: