Ми всі – «можливі» злочинці?

Щодо винесення вироку полковнику міліції Гребенюку за розгін Євромайдану.

1 червня Апеляційний суд Чернігівської області оголосив винесений напередодні вирок полковнику міліції (станом на листопад 2013 року) Едуарду Гребенюку. Власне, цим рішенням суд скасував попередній виправдувальний вирок йому, винесений судом першої інстанції.

Цей вирок оскаржила прокуратура області. І ось Апеляційний суд виніс свій вердикт.

Суд визнав Едуарда Гребенюка, на той момент (у листопаді 2013 року) – заступника начальника міліції області, винним у скоєнні злочинів за статтею 340 Кримінального кодексу України (незаконне перешкоджання проведенню мирних зборів) та частиною 1 статті 364 (зловживання владою або службовим становищем).

Вирок – 3 роки позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробувальним строком на один рік, з позбавленням права обіймати посаду в органах державної влади на 1 рік і штрафом – 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, тобто 8500 гривень.

Мова про події 25 листопада 2013 року в центрі Чернігова, у сквері імені Попудренка, поруч з Красною площею. Представники громадськості вирішили провести тут мітинг, який розігнала міліція. Власне, це був один з перших Майданів в Україні, за кілька днів до резонансного побиття студентів міліцією в центрі Києва, в ніч з 29 на 30 листопада.

Саме ця точка, на перетині проспекту Миру і вулиці ім. Шевченка, навпроти обласної державної адміністрації, наступними тижнями й місяцями стане чернігівським Майданом, частиною всеукраїнської Революції Гідності. Це згодом, а тоді це був доволі грубий розгін ледве розпочатого мирного зібрання громадян.

Але чому Гребенюк, котрий керував цим силовим розгоном, заявляє, що міліція тоді просто «забезпечила охорону громадського порядку під час виконання судового провадження»? І зараз полковник, очевидно, подаватиме апеляцію, тобто оскаржуватиме цей вирок суду.

У жодному разі не ставлячи під сумнів рішення суду, не виправдовуючи тодішні дії міліції та їхнього керівника Гребенюка, слід сказати про одне суспільне явище, яке стоїть за цією історією.

Мова про загалом наше правосуддя, судову систему, яка все «реформується», вже навіть на вимогу Євросоюзу, і щось кінця-краю цьому реформуванню не видно.

Отже, планується така-то мирна акція громадян – збори, пікет, мітинг. Для таких акцій, згідно із законом, не потрібно отримувати дозвіл місцевої влади, досить просто проінформувати цю владу про плановану акцію. Але далі відбувається таке.

Дія перша. Міліція звертається з поданням до цієї місцевої влади, в даному разі – міськвиконкому Чернігова. У цьому поданні міліція інформує, що під час проведення запланованої такої-то акції «можливі порушення громадського порядку, законності». Відтак міліція пропонує міській владі вжити заходів для недопущення цієї акції.

Ось де він, корінь зла, точніше – його генеза, початок. У всьому світі сотні чи й тисячі років існує так звана «презумпція невинності». Вона означає, що не можна зарані вважати когось злочинцем. Лише по скоєнні злочину, після відповідного вердикту правосуддя можна буде визнати когось (особу, групу осіб, організацію) винними у злочині.

А тут – слизьке формулювання, що «можуть бути» порушення закону. Тобто ми ще нічого не порушили, але вже розглядаємося, визнаємося як потенційні порушники закону, злочинці. За такою логікою можна визнати, що будуть «можливі порушення» закону і в багатьох інших громадських місцях: на ринку, якомусь людному святі, врешті на стадіоні під час футбольного матчу. Що тоді – превентивно, тобто запобіжно, заборонити все це?

У правовому суспільстві має діяти інший алгоритм. Якщо коїться порушення закону, правоохоронні органи мають припинити його, затримати порушників і притягти до відповідальності. Аж до фіналу цього всього, тобто розгляду в суді. У нас чомусь діяв інший алгоритм. Тому далі.

Дія друга. Виконком міськради, отримавши подання міліції, «вживає заходів» з недопущення акції, тобто зібрання громадян. Власне, просто заборонити її він не має права, це може тільки суд. Тож на цьому другому етапі міськвиконком і робить подання до суду з пропозицією, проханням – заборонити заплановану акцію. Посилаючись, звісно, на подання, застереження міліції.

Дія третя. Суд ухвалює рішення про заборону акції. Через «можливі порушення» громадського порядку. Реагує, значить, на подання-пропозиції міліції і міської влади.

Дія четверта. Усе по колу повертається до міліції. Міліція виконує рішення суду і розганяє заявлену громадянами акцію. Ще й стверджуючи, що забезпечує громадський порядок при проведенні таких акцій – місія, якраз і покладена на міліцію. А найкращий порядок – це коли акція взагалі не відбувається.

Пройшовши коло в чотири дії, ми бачимо, що формально, юридично тоді, в листопаді 2013-го, міліція, керована полковником Гребенюком, начебто забезпечувала законність, бо виконувала рішення суду, найвищої інстанції в нашій системі охорони законності.

Усе це коло давно було відоме і нашим постмайданним правоохоронним органам, і громадськості, яка три з половиною роки добивається справедливості. Розслідування всі ці роки велося і ведеться не лише проти Гребенюка, а й інших інстанцій та фігурантів. Конкретно – це тодішні начальник юридичного відділу міськвиконкому Павло Вовк і суддя Олександр Заєць, котрий і ухвалив оте рішення про заборону. Поки що кримінальне їх переслідування не завершилося нічим, хоча начебто вже вийшло на фінальну стадію, в суди.

Щодо юриста Вовка, то тут узагалі доволі слизька ситуація. Чомусь вважається, що це він як начальник юридичного відділу подавав звернення до суду щодо заборони акції. Але ні посадовець, ні навіть його відділ узагалі не мають права виступати від імені міської влади. Це повноваження міськвиконкому. І навіть якщо існує таке подання від міськвиконкому, то це колективний орган, який непросто посадити на лаву підсудних. І навіть міський голова, котрий міг підписати таке подання, діє від імені міськвиконкому. Не випадково за клопотанням Павла Вовка подальший розгляд його справи перенесено аж на серпень.

Інша річ – суддя Заєць. Важко, звичайно, уявити, що він отримає кримінальний вирок за свої дії як судді тоді, в листопаді 2013-го. Але якась реакція нинішньої, постмайданної, післяреволюційної Феміди в нашому начебто очищеному революцією суспільстві має ж бути? Поки що вона в Україні близька до нуля, якщо врахувати, що подібні рішення тоді, восени 2013-го, судді виносили десятками чи й сотнями по всій Україні.

Доречно згадати, з чого, власне, почався Євромайдан, Революція Гідності. З того, що один з районних судів Києва заборонив будь-які громадянські акції по всьому центру Києва – на Майдані Незалежності та багатьох прилеглих вулицях і майданах, причому терміном аж на півтора місяці! Тобто від 20-х чисел листопада аж по Різдво 2014-го.

Як відомо, поштовхом до колосального громадянського протистояння послугувало несподіване рішення української влади відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, заплановане на кінець листопада. 21 листопада уряд Азарова оголосив про таке рішення. І це напередодні взагалі знакової дати – 22 листопада . У нашому календарі – це День Свободи, свято, встановлене Указом попереднього президента Ющенка на знак того, що 22 листопада 2004 року почався перший Майдан, Помаранчева революція. Свято, похапливо скасоване тодішнім президентом Януковичем.

І ось обурення громадян, викликане відмовою від європейського курсу, прогнозовано вело за собою подальші акції протесту. А ці наміри вели за собою дикунські судові рішення про заборону. Що, відповідно, призвело до ігнорування тих судових заборон і врешті нового Майдану. Ось такий ланцюжок.

Наша газета «Світ-інфо» вже порушувала цю важливу суспільну тему – перетворення презумпції невинності в якусь «презумпцію винності». Адресую читачів до № 11 газети за 4 серпня 2012 року, більш як за рік до Майдану. Там на 1-ій сторінці розміщена стаття під промовистою назвою «Наші суди скоро заборонять і народ». Подивіться в підшивках газети чи на її сайті в Інтернеті. Епіграфом публікації йдуть статті Конституції України. Нагадаймо їх.

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування».

Між тим, у газетній статті йшлося про масову практику заборони в країні цих гарантованих Конституцією акцій громадян. Цитата: «У першій половині цього року суди ухвалили щонайменше 81 постанову в справах щодо обмеження свободи мирних зібрань. У 74 випадках суди задовольнили позови органів влади й заборонили мирні зібрання. І лише в 7 справах суд став на захист свободи мирних зібрань».

Наводиться й такий дивовижний аргумент у рішенні одного із судів про заборону: «До участі при проведенні масового заходу можуть приєднатися інші громадяни, які поділяють погляди його учасників».

…Серйозне і смішне часто поруч. Проте, інколи правильно кажуть, що тут «не до сміху». Є чудовий грузинський фільм «Мелодії Верійського кварталу», про дореволюційну Грузію, частину тодішньої Російської імперії. Один із персонажів, поліцмейстер міста, наспівує пісеньку, яку краще навести в оригіналі фільму:

«Виноват – не виноват,
Арестуем всех подряд.
Пред законом все равны –
Все в тюрьме сидеть должны».

Блискуча «логіка» держиморд і демонстрація «рівності» – в їхньому трактуванні. Що наочно продовжилося в комуністичній правонаступниці тої імперії, тобто СРСР. У рік 80-ліття Великого терору про це варто нагадати. Особливо в «демократичній, соціальній, правовій державі».

Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо»,
м. Чернігів