Пам'ять об`єднує чи роз`єднує? Війна пам’ятників в Україні триває

Повзуча совєтизація і комунізація в Україні триває. Це замість кардинальної десовєтизації і декомунізації.

Проповідники «руського міра» і новітніх промосковських союзів, окрім розігрування «фашистської» крапленої карти, коли всіх патріотів прозивають «фашистами», підступно спекулюють і на темі «патріотизму», в радянському, звісно, потрактуванні. В цьому зв’язку варто повернутися до одної з моїх попередніх публікацій на «ВВ».

Йшлося про таку одіозну постать комуно-радянського періоду, як Олексій Федоров. Один з керівників партизанського руху України, секретар підпільного Чернігівського обкому компартії — така його офіційна радянська біографія. Але в часи, коли ми відкривали для себе замулену, приховану досі правду історії, стали відомі й інші штрихи цієї біографії. Насамперед, причетність Федорова до репресій режиму в 1937—1938 роках.

Із депутатським запитом до голови Служби безпеки України О. Якименка звернувся депутат Верховної Ради від партії «Свобода» Руслан Марцинків. Депутат просив повідомити про масові поховання жертв режиму в лісі біля села Халявин неподалік Чернігова. Ось суть відповіді голови СБУ. В архівах СБУ нема даних про масові розстріли жертв радянської влади, які поховані в Халявинському лісі біля Чернігова. Але, продовжує далі голова СБУ, завдяки опитуванням свідків ще в 1990 році було встановлено: там поховано біля 5 тисяч людей.

Щодо відсутності даних в архівах. Проблема в тому, що в період розвалу СРСР величезна кількість архівів КДБ була знищена або переправлена до Москви. І все ж пошук варто продовжити, в тому числі й на міждержавному рівні.

 А далі у відповіді голови СБУ О. Якименка на запит: "Разом з тим у фондах Головного державного архіву СБУ зберігаються Протоколи позасудових органів, що діяли в роки "Великого терору" (1937 — 1938 рр.), — "Трійки" Управління народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР по Чернігівській області, яка приймала рішення, у тому числі й щодо застосування вищої міри покарання (ВМП).... У вказаних Протоколах наявні підписи начальників управління НКВС УРСР по Чернігівській області Корнєва, Єгорова, заступника начальника Управління Широкого, секретарів Чернігівського обласного комітету КП(б)У Маркітана, Михайлова, Федорова, прокурорів Чернігівської області Склярського, Савранського та помічника прокурора Товчи-Гречки".

Отже, СБУ підтверджує факти розстрілів і поховань жертв у лісі під Черніговом. А також підтверджує, що підписи Федорова стоять на вироках сумновідомих позасудових «трійок», якими людей засуджували на страту. Підписи його, на той час секретаря обкому партії, спільно з підписами керівників прокуратури і НКВС області. До речі, як партизанський командир Федоров мав звання саме генерал-майора НКВС. Ще одна темна сторінка біографії — причетність до трагедії міста Корюківка на Чернігівщині. Саме наліт одного з підрозділів з`єднання Федорова спровокував знищення Корюківки окупантами, цю найбільшу каральну акцію Другої світової війн, коли було знищено майже 7 тисяч мирних мешканців міста.

 І взагалі вже сказано гірку правду про партизанський рух. В ньому, безумовно, брали участь і багато справжніх патріотів, але загалом цей рух постійно провокував подібні каральні акції окупантів проти мирного населення. Що, втім, і було свідомою політикою радянського режиму — тактикою «випаленої землі», втягуванням мирного населення в бойові дії.

У зв’язку з цим викликає подив затія влади щодо бучного вшанування лідерів партизанщини Федорова і ще одного генерал-майора НКВС Сидора Ковпака.

В руслі радянізації влада вирішила створити у столичному Парку Вічної Слави над Дніпром так звану Алею Воїнської Слави. Йдеться про Алею пам’ятників двічі Героям Радянського Союзу, уродженцям України. Рішення про це ухвалено постановою парламенту і Указом Президента. Головою оргкомітету по формуванню цієї Алеї призначений не хтось інший, як Табачник. Серед активістів цієї затії не менш одіозний нардеп Колесніченко. Чомусь саме Оргкомітету було передовірено визначити, чиї 14 пам`ятників постануть на Алеї першочергово.

 Першими були встановлені погруддя космонавта Берегового і льотчика Ахмет-Хана Султана. А наступними виявилися якраз ватажки червоної партизанщини Сидір Ковпак і Олексій Федоров. Наприкінці вересня саме їхні погруддя було урочисто відкрито на Алеї в присутності прем’єра Уряду і голови столичної держадміністрації. Азаров промовив на відкритті красиві слова про те, що «українська молодь має більше знати про партизанський рух в Україні» і що Ковпак і Федоров — «дійсно герої нашого народу». А як інакше, коли існує Указ Президента про День партизанської слави, є й постанова Уряду про його відзначення цієї осені, якою передбачалися численні агітаційні заходи, насамперед серед молоді, а ще встановлення пам’ятного знаку «Область партизанської слави» на кордонах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Рівненської, Сумської та Чернігівської областей.

Щодо пам`ятників Федорову і Ковпаку (на фото), то що тут сказати? Двадцять з лишком років у Чернігові точаться безпредметні розмови про належне вшанування жертв комуно-радянського режиму бодай хоч у тих місцях, де достеменно встановлено їхні поховання. І ось на околиці міста, неподалік села Халявин, де 75 років тому були загребені в канавах, наче худоба, тисячі знищених українців, демократична незалежна Україні ніяк не спорудить хоча б скромний меморіал безневинним жертвам. Натомість людині, яка, разом з подібними, підписувала цим жертвам смертні вироки, щойно відкрито пам’ятник у столиці цієї держави. Нормально?

 Радянізація триває. Втім, вона нікуди й не зникала. Правильніше сказати, дерадянізацією у нас особливо й не пахло. Досить подивитися на наші реалії.

 Ось той же Чернігів, почесним громадянином якого по сьогодні є Федоров. Як писав недавно на «ВВ» дослідник С.Соломаха, офіційна топоніміка древнього українського міста налічує біля 450 назв вулиць, 122 провулків. Так от 98 назв пов’язано з подіями Великої вітчизняної війни, 76 – Жовтневого більшовицького перевороту і громадянської війни, 28 – з радянським минулим, 18 – українськими радянськими діячами, 6 – афгансько-радянською війною і Чорнобильською катастрофою. Ім`ям Героїв СССР названо 78 вулиць. Аж 51 названо на честь діячів російської культури, зате в українському місті лише 49 вулиць носять імена діячів української історії і культури, причому майже всі вони на околицях. А вулиця Незалежності, названа так уже в наш час, — у найбільш віддаленому районі місті. Незалежність на задвірках.

 В місті Мена районна державна адміністрація і міськрада, потопаючи, як і скрізь, у вирі соціальних проблем, не знайшли іншого заняття, як відроджувати оту радянських часів помпезну Дошку пошани, щоб нагадати, що Меншина народила 22 герої Соцпраці і 3-х Героїв Радянського Союзу. Так і чекай, що поруч з`явиться величезне гасло «Партія — розум, честь і совість нашої епохи», а, може, воно ще десь і вціліло в запасниках.

 У місті Бобровиця можна побачити дивовижний, але характерний для нашого міжчасся — поміж тоталітаризмом і демократією — симбіоз. Неподалік пам`ятника "Бобровичанам, жертвам голодомору 1932-1933 років" є ще й плита, на якій написано: "Тут захоронені активні учасники колективізації, які загинули від рук бандитів в 1929 році". І це при тому, що однією з головних причин Голодомору 1932-1933 рр. була насильницька колективізація, а саме в 1929 році була найбільш активна фаза цього процесу. Представники опозиції в райраді запропонували демонтувати цю плиту, як наругу над жертвами Голодомору. Тим більше, що толком не встановлено, що ж то за поховання. І тут же нарвалися на лемент комуністів про «наругу над пам’яттю» активістів колективізації.

 Звичайно, можна допустити, що частина тих активістів сліпо вірили в ідеї Жовтня, навіть тоді, коли головне гасло революції «Землю — селянам!» наприкінці 20-х обернулося по суті пограбуванням цієї землі. Можна б нагадати, як найзатятіші «активісти», під галас про сталінську колективізацію, просто грабували своїх земляків. Але що ж нам робити з нашою пам`яттю сьогодні? Ну, не «бандитами» були ті, хто боролися проти колективізації. То давайте хоча б приберемо з цієї і, напевно, багатьох подібних плит це визначення жертв Голодомору. Врешті, під тими плитами в честь «активістів» — теж жертви того ж режиму.

 Але про що тут говорити, коли досить подивитися, за якими адресами знаходяться наші органи влади. Найпопулярнішою такою адресою в Україні є вулиця Леніна, саме за нею — майже 4,5 тисячі місцевих органів влади. А от назва Незалежності в цих адресах — лише 219 разів. 946 органів влади мають адресу по вулиці Радянській. Сотні центральних (!) вулиць наших населених пунктів досі носять ім`я Кірова, Калініна. Щорса. Є ще і вулиці Чекістів, їхнього верховоди Дзержинського. А згадаймо вислів Вацлава Гавела: «Якщо людина живе в оточенні пропаганд тоталітарної держави і не помічає її, то пропаганда досягла своїх цілей».

 Практично не виконується розпорядження Президента України, видане ще на зорі Незалежності, про демонтаж пам’ятників Леніну та інших знаків тоталітарної доби. За ці 20 років їх уже не повинно бути й духу, а вони досі бовваніють над нашими вулицями і майданами. Поодинокі факти несмілого демонтажу за рішенням місцевої влади часто маскуються потребою «реконструкції» площ чи вулиць, як це було недавно в Новоград-Волинську на Житомирщині, де знесено пам`ятник Леніну. Влітку рішення про знесення двох пам’ятників Леніну ухвалили депутати Сумської міської ради.

 Але все це поодинокі приклади. Якщо у нас така ялова влада, то не дивно, що доходить до методів, далеких від норм права. В останні місяці в Україні розгорнулася справжня війна пам’ятників, точніше, їх нищення. Ось бодай коротка хроніка.

 В місті Узин на Київщині невідомі скинули з постамента статую Леніна. Прихильники партії «Свобода» зруйнували пам’ятник вождю в Охтирці на Сумщині.

Дехто до пам’ятників радянського режиму похапцем записує всі меморіали жертвам війни. І ось що виходить? У смт. Просяна Дніпропетровської області і в селі Червоне на Донеччині пошкоджено меморіальні комплекси, присвячені загиблим у період громадянської і Другої світової воєн. У селі Військове Дніпропетровської області пограбовано меморіальний комплекс, у місті Дебальцеве на Донбасі пошкоджено пам'ятник "Пагорб бойової слави". Були пошкоджені братська могила жертвам фашистського терору 1941-1942 років (Трудівська селищна рада Сімферопольського району), меморіальний комплекс радянським воїнам (с. Павлівське Запорізької області)

 А ось, так би мовити, «хід у відповідь». У Раві-Руській Львівської області невідомі понівечили пам’ятник Українській Повстанській Армії біля самої міської ради. Такий вандалізм у місті стався вперше. Пошкоджено два пам’ятники Шухевичу (у Львові та на Івано-Франківщині), пам’ятники Бандері в цих же двох областях та на Рівненщині.

 Прикро, коли в цій війні страждають і об’єкти, далекі від пам`яток тоталітаризму. В Одесі пошкодили меморіальну дошку на честь президента Польщі Леха Качинського, який загинув в авіакатастрофі біля Смоленська у 2010 році. Дошку встановили після того, як ця вулиця була названа іменем президента. Це відбулося з ініціативи тодішнього мера Одеси Едуарда Гурвіца. До речі, з його ініціативи в місті було знесено всі пам`ятники Леніну, і тепер це єдиний обласний центр, де нема жодного такого пам’ятника.

Жертвами війни стають і місця вшанування діячів історії та культури. Поблизу Батурина було пограбовано пам’ятник видатному пасічнику Петру Прокоповичу. На Полтавщині викрадено барельєф пам’ятника письменнику Наріжному. В селі Чорномин на Вінничині пошкоджено склеп з похованням графів Чорномських, який є пам’яткою архітектури.

Взагалі-то, пам'ять має об`єднувати, навіть якщо гірка правда історії різнить нас ідеологічно, політично. Недопустима лише наруга над пам’яттю. А наругою є й те, коли на нашій землі стоять пам’ятники не жертвам, а катам, не патріотам, а запроданцям.