Росія обрала путінізм. Що за цим?

Отже, Володимир Путін 4 березня переміг на президентських виборах у Російській Федерації і втретє обраний на пост глави держави. Переміг у першому турі, набравши майже 64 відсотки голосів. Що за цим результатом? Це дійсно вибір Росії, і які він матиме наслідки для України? Для відповіді коротко нагадаймо деякі факти.

Володимирові Путіну, уродженцю Ленінграда, 7 жовтня виповниться 60 років. Типова партійна, чиновницька і спецслужбівська біографія.

Основну кар’єру зробив у КДБ СРСР. Повернувся в це відомство вже у пострадянській Росії, де очолював ФСБ. Перебравшись до Москви, дуже швидко опинився на вищих щаблях влади. Останні місяці 1999 року очолював уряд РФ. В останній день року президент Росії Борис Єльцин, який несподівано залишає пост за кілька місяців до завершення своєї каденції, саме Путіна призначає виконуючим обов’язки глави держави. Потім Путін двічі перемагав на президентських виборах — у 2000 і 2004 роках. Оскільки Конституція РФ дозволяє одній особі обиратися на посаду президента не більш як два рази підряд, 2008 року Путін рекомендував на цю посаду главу своєї адміністрації Дмитра Медвєдєва, який і був обраний президентом. А Путін усі наступні 4 роки був прем’єром.

Оскільки та ж Конституція не забороняє політикам обиратися на посаду президента і втретє, але не підряд, то восени минулого року з’їзд партії «Єдина Росія», главою якої є також Путін, висунув його кандидатуру на нові вибори, рекомендувавши в разі перемоги Путіна кандидатуру Медвєдєва на посаду прем’єра. Про таке призначення вже заявив і Путін.

Ось такі не шахові рокіровки, коли на вершині російської влади втретє з’являється тандем Путін – Медвєдєв, попри те, що саме Медвєдєва, молодшого від Путіна і більш ліберального, багато хто волів би бачити на посаді глави держави. Але система є система.

Дуже точно охарактеризував цю систему один із лідерів справжньої (на відміну від іншої) демократичної російської опозиції, відомий політик, уродженець Львова Григорій Явлінський. Цього разу він вирішив не балотуватися у президенти, очевидно даючи зрозуміти, що не бажає грати в такі ігри. Так от Явлінський назвав цю систему влади в Росії «корпорацією», чимось на зразок закритого акціонерного товариства, до якого мільйони звичайних росіян не мають ані стосунку, ані доступу.

І все ж доводиться визнати, що це вибір росіян, люди в більшості голосували за Путіна. Нагадаймо, що в Україні лише перші вибори 1991 року кандидат у президенти Кравчук виграв у першому турі. Всі наступні четверо виборів пройшли у два тури.

Отже, двічі прем’єр і тричі президент Путін на цій останній посаді пробуде 14 років: нині конституція збільшила в Росії термін президентства з 4 до 6 років. А якщо Путіна оберуть через 6 років удруге на другий термін, то це вже 20 років на владному Олімпі. На пострадянському просторі такі рекорди мають хіба що Назарбаєв у Казахстані та Лукашенко в Білорусі, обраний позаторік, після 16 років президентства, вп’яте (!) ще на 4 роки. (До речі, випадково чи ні, але саме ці держави спільно з Росією ліплять якусь подобу колишнього Союзу). Отож резонно нині в Росії, цьому продовженні СРСР, уже пригадують 18-річне керівництво Брежнєва — апофеоз застою.

Застій у головах росіян має своє пояснення. Коментуючи обрання Путіна, один з лідерів нашої опозиції Анатолій Гриценко дуже слушно навів у своєму блозі уривок із книги російської письменниці Людмили Уліцької «Казус Кукоцького». Суть цього тексту: тоталітарний комуністичний режим СРСР, породжений у Росії, розтоптав і саму російську націю — мільйони кращих людей були знищені в громадянську війну, колективізацію, репресії. Геноцид нації підірвав її генофонд. Звідси й потяг до «стабільності», ностальгія за радянським часом. Не випадково серед лідерів останніх президентських перегонів у Росії все ті ж знайомі постаті — глава комуністів Зюганов і одіозний Жириновський. Кожен набрав свої голоси, але частина їхнього електорату підтримала й Путіна — дуже вже схожий цей електорат. І не лише убогістю — попри фантастичні статки держави, нагуляні на нафті й газу, основна маса росіян була й залишилася злидарями. Схожий електорат ще й потягом до харизми доброго царя, утовкмаченими століттями ідеями шовінізму — нехай і в драних «портках», але громадянин великої держави, яка прагне диктувати все і всім. Ось складові перемоги Путіна.

Але все не так просто. І застій Росії, судячи з бурхливого протестного 2011 року з його нечуваними для країни 100-тисячними антипутінськими мітингами, явно не загрожує. Резонно зазначив політолог Вадим Карасьов, що новий Путін прийшов ослабленим, що йому просто пощастило хронологічно: вдалося впіймати останню хвилю «путінізму» в Росії, але це початок кінця «путінізму».

Нам в Україні, звичайно, важливо, що це третє пришестя Путіна означатиме для нашої держави. Тут думки політологів розходяться. Дехто прогнозує посилення політичного й економічного тиску Росії на Україну, метою якого є втягування нашої держави у формовану Росією подобу СРСР — Євроазійський союз. Також почнеться, точніше продовжиться й активізується, переділ української власності на користь російського капіталу. Тим більше, що подібні до путінської виборчі програми мали і згадані вже лідери перегонів Зюганов та Жириновський, які, попри декларовану опозиційність, можуть посилити владну вертикаль. Не зайве нагадати, що всього кілька місяців тому в Росії пройшли парламентські вибори, і найбільше голосів набрали ті ж сили, що й на президентських виборах.

Дещо інший погляд у політолога Володимира Фесенка — як в оцінці виборів, так і наслідках їх для України. І ця точка зору видається більш резонною. Перш за все: над ким здобув перемогу Путін? Демократична опозиція зараз на маргінесах, придворна була і є, а от нова реальна опозиція на вибори ще не пішла. Йдеться саме про оті тисячі й мільйони росіян, які восени вийшли на вулиці й площі столиць і великих міст Росії. Цей рух за антипутінську, нову Росію тільки ще формується політично. Лише якоюсь мірою його представляв новий політик, теж один із лідерів перегонів Михайло Прохоров. Але ці мільйони протестного електорату вже показали: путінська Росія ослабла. Тож на Росію, країну, де влада поки що відкрито ігнорує справжню опозицію, протести народу, чекають серйозні потрясіння. Поки що підтримка опозиції в Росії не така велика, як в Україні, але в Росії все тільки починається, зазначив Фесенко.

І це дійсно так. Путіну та його команді за 12 років не вдалося реформувати країну, знайти порозуміння і опору в середньому класі, подолати бідність. Натомість олігархізація Росії вже зашкалює. Не випадково на чолі її й сам… «демократ і реформатор» Путін. Вигодуваний комуно-радянським режимом, здавалось би, його вірний адепт і слуга, Путін тим не менше хутко опинився в лавах найбільших олігархів. Звичайно, його колосальні статки розписані на сім’ю (чи не паралель з Україною?). Але ж факт, що Путін за час перебування при владі створив цілу імперію. Як повідомляють британська газета «The Sunday Times» і чеська «Lidové noviny», клан Путіна — один з найбагатших у світі, це десятки мільярдів доларів. До управління фінансовою імперією Путін залучив багато родичів і друзів, це племінники Путіна, його дружина, брат.

Словом, криза в Росії змусить російську владу робити акцент на внутрішніх факторах — простіше кажучи, їм стає вже не до України. Хоча, звичайно, вихід із кризи часто шукають поза межами своєї країни, в агресивності щодо інших держав. Та й образ «політичного мачо», сформований Путіну, спонукає його до різкої позиції щодо України. Втім, чим більша агресія, тим більший спротив. Іншими словами: чим більше Росія «наїжджатиме» на Україну, тим більшу відсіч отримає від неї. Принаймні має отримати — як від влади, так і загалом від нашого суспільства. Сподіваймося, може, хоч це спонукає декого у нас в Україні згадати, що є такі поняття, як державна незалежність, національні інтереси. І тоді залишимо в російських перипетіях розбиратися самих росіян. Бо Росія — не Україна, а, як сказав один з наших президентів, і Україна — не Росія.