Льонарство Чернігівщини: Ще не небіжчик, але…

Унікальна галузь, якою споконвіку славилась область, за крок до розвалу

«Або ми в найближчі роки оновимо парк льонозбиральної техніки, перейдемо на сучасні технології вирощування та переробки льону, або за рік-два про цю культуру на Чернігівщині забудуть» – говорить Станіслав Котенко.

Станіслав – голова Асоціації льонарів України, керівник СТОВ «Олстас-льон».

Компанія володіє Сядринським льонозаводом у Корюківському районі – одним із дев’яти підприємств галузі регіону. Три з них, мабуть, вже ніколи не запрацюють…

Вітчизняне льонарство: історія занепаду

В Україні льон споконвіку вирощувався у Поліській та Прикарпатській зонах. Його посіви розміщувались переважно у Чернігівській (50%), Житомирський (25%), Сумській (9%) та Львівській (7%) областях.

Починаючи з 40-х років минулого століття у країнах СРСР виготовлялось дві третини світового обсягу льону. Ця тенденція зберігалась до 70-х років – допоки на ринок не вийшов новий потужний гравець – Китай.

Після цього доля вітчизняного льону дещо зменшилась, але до 90-х років минулого століття Україна та СРСР все одно були світовими лідерами.

Льонарство було високорентабельною галуззю як для сільгоспвиробників, так і для переробників. Ця культура в Україні займала близько 7% посівних площ та забезпечувала більше половини всіх надходжень від рослинництва. Значні обсяги лляних тканин споживали залізниця, міністерства оборони та внутрішніх справ.

Традиційна технологія, коли цілими селами виходили на підйом льону, цілком задовольняла усіх – в сільській місцевості тоді було кому працювати.

Але на початку дев’яностих ситуація почала змінюватись. Прийшов вільний ринок: внутрішнє споживання впало, державні замовлення скоротились. З 1990-го по 2000-й роки посівні площі під льон зменшились у 8 разів, а валовий збір – аж у 10.

Україна втратила провідні позиції на світовому ринку. Сьогоднішній річний український обсяг волокна один китайський комбінат переробляє на тканину за два місяці.

Лляні реалії Чернігівщини

«Нещодавно на наш завод за волокном приїздила делегація з Литви. Попит на льон дуже високий, його також купують Росія, Китай» – говорить Станіслав Котенко, керівник СТОВ «Олстас-льон».

«Але волокна немає, бо минулого року воно намокло і погнило, а цього року – погоріло. Чому жито, овес, чи інші культури не погоріли? Тому, що технології вирощування льону у нас «колгоспні». А за таких технологій не буде майбутнього.

Уявіть собі, на підйом льону з тисячі гектарів, а ще недавно ми майже стільки і сіяли, потрібно 400-500 працівників. Це працездатне населення двадцяти сіл. Де їх взяти? Все робиться вручну як і сто років назад.»

Підприємство «Олстас-льон» створено у 2001 році з придбанням Сядринського льонозаводу (с. Сядрине Корюківського району), який тоді знаходився у стані банкрутства. Експортували волокно до Китаю – більше, ніж на 1 мільйон доларів. Кількість працюючих на заводі – 100 осіб, середня зарплатня – близько 900 гривень.

Але після світової кризи у льоновиробництві 2005-2006 року, коли реалізувати волокно було майже неможливо, «Олстас-льон» почав зменшувати обсяги виробництва.

«Якщо минулого року наш завод працював 11 місяців, і було вироблено майже 900 тонн волокна, то цього року він працюватиме лише 2 місяці, бо маємо виготовити, на жаль, всього 200 тонн» – розповідає пан Котенко.

«А наступного року, можливо, зовсім нічого буде переробляти. Бо в цьому сезоні ми отримали 300 тисяч гривень збитків. Природа бізнесу полягає в отриманні прибутків, а якщо ти поклав гривню, а отримав 90 копійок, то де сенс?».

Інші проблеми

Спеціальна техніка для льонарства – обертачі, преспідбирачі тощо – в Україні не виготовляються. Європейська техніка через велику вартість недоступна українському виробникові. При цьому, одному спеціалізованому підприємству, в середньому, потрібно по 10-15 одиниць такої техніки.

Інша проблема – насінництво. «У Глухівського інституту луб’яних культур (фактично єдиного в Україні виробника еліти) через неврожай у наявності всього 13 тонн насіння», – говорить С. Котенко.

«Це на всю країну. А тільки нашому підприємству на 500 гектарів посіву потрібно 60 тонн. Я вже не кажу про його продуктивність. Різниця між французькою і нашою селекціями дуже суттєва. Але якщо купити насіння у французів, то з розмитненням та іншими операціями воно обійшлось би у 11-12 тисяч гривень за тонну. Це не підйомна ціна».

Що робити?

З вищенаведеного стає зрозуміло, що самотужки українські льонарі кризу навряд чи зможуть подолати. Занадто масштабними виглядають проблеми, щоб просто порадити: «хлопці, беріть кредити і працюйте».

Система насінництва відсутня, власної техніки нема, а імпортна занадто дорога. Добрива, яких льон потребує більше, ніж будь яка інша культура, також недешеві. Технології виробництва не мінялись з 60-х років минулого століття. Щоб вижити, потрібно змінити ВСЕ.

Потрібна допомога держави, яка на даний момент полягає у дотаціях на посів льону – по 640 грн. за гектар. Для цього на 5 років виділено понад 50 млн. грн. Але в асоціації льонарів вважають: щоб галузь вижила дотації потрібно збільшити щонайменше вдвічі – до 100 млн. грн.

І дотувати не тільки посіви, а й увесь процес льоновиробництва, як у країнах ЄС. Крім цього, потрібна 30-відсоткова компенсація вартості придбаної льонарями техніки (у Литві, наприклад, така компенсація складає 40% вартості).

Лише за цих умов унікальна сільськогосподарська галузь може бути збережена, і Україна залишиться в дуже короткому списку країн світу, які мають цю галузь.

На нараді з проблем льонарства, яка не так давно відбулась у Міністерстві аграрної політики, створено робочу групу, яка має розробити комплексну програму з відродження льонарства.

Але доля галузі залежатиме не від програми – фахівці є, підготувати можна – а від грошей, без яких жодна програма не буде реалізована. Льонарі вже не перший рік просять збільшити фінансування галузі, але…

«Вірите у відродження вітчизняного льонарства» – запитую Станіслава Котенка.

«Вірю» – відповідає він і опускає очі.

Ігор Кузьменко