Без світла, з трьома картоплинами на добу: голова Новобасанської громади розповів про 25 діб полону

Тиснули морально, допитували, тримали без світла та давали три картоплини на добу. Так про 25 діб полону розповідає голова Новобасанської громади, що на Ніжинщині. 5 березня його разом із заступником насильно захопили російські військові. Разом із ними в полоні були до 20 місцевих чоловіків. За цей час їх перевозили в різні місця, переважно господарські будівлі. Як планували втечу, просили відпустити до сім’ї та на що сподівалися — далі.

Від першого дня окупації голова Новобасанської громади Микола Дяченко разом зі своїм заступником передавали інформацію про кількість ворожої техніки, яка рухалася у бік Києва. Для цього визначилися із умовним спостережним пунктом.

“Зелені не було, листя було відсутнє, а тому нам дуже добре проглядалася дорога через парк і ми таким чином мали можливість обліковувати їх бронетехніку. До 5 березня пройшло бронетехніки, автомобілів, буки, гради десь 850 штук”, — розповідає Микола Дяченко.

5 березня чоловіки потрапили у полон і пробули там 25 діб. В цей час Новобасанська громада стала постійним місцем дислокації російських військ. Тут було до тисячі військових та багато різної техніки.

Перші дві доби Миколу Дяченка тримали у цій господарчій будівлі. Далі – перевозили у різні двори та приміщення. У різні періоди разом із Миколою Дяченком перебували в неволі до 20 людей. Всі – чоловіки від 25 до 60

“От я знаходився якраз на цьому місці, мій заступник знаходився на цьому місці і поруч наш депутат. Тут нас було 13 людей, а на сьоме тут було. В той час були заморозки, десь до 10 градусів морозу. Один хлопчина тут відморозив пальці на ногах”, — продовжує чоловік.

У Миколи Дяченка відібрали телефон, документи. З них і дізналися, що він – голова громади.

“Так як я голова громади мене декілька раз виводили і питали, чи дійсно у нас була створена тероборона, і чи маємо ми схрон зброї, чи мають люди зброю на руках, хто це?”

Від решти полонених росіяни вимагали тиші.

“Фізичної сили вони до нас не застосовували. Більше морально-психологічний тиск вони мали. То ми тобі в ногу вистрелимо…то гранату кинемо. Сидіть тихо”.

Найбільше часу – із 9 по 21 березня полонених тримали у цьому дворі: три дні у погребі і 10 у літній кухні. Всі вікна приміщення забили дошками, давали три картоплини на добу та незмінно вимагали тиші. В той час серед полонених був поранений представник територіальної оборони. Одного дня російські військові вивели чоловіка, з тих пір про нього немає звістки.

“Тут були ті заручники в яких були маленькі діти, які ховалися по погребах. То вони хотіли скоріше до сім’ї. Ніхто на це уваги не звертав. Вони вирішували свої питання і до питань цивільного населення вони не прислухалися”.

Про думки, які мав у години полону, Микола Дяченко пригадує так:

“Люди вірять в Бога і люди вірять в ЗСУ. Це моя така відповідь”.

Останні дев’ять днів полону місцеві лишалися у цьому дворі. 16 березня вони спланували втечу, яку вдалося здійснити лише одному.

30 березня, під час звільнення громади полонені самостійно залишили це подвір’я. В той час росіяни ховалися від артобстрілів в іншому місці.

“Переконалися, що тут немає нікого – вивалили двері і вийшли із цього приміщення”.

З того дня він знову приступив до виконання обов’язків голови громади. Має найперше завдання – допомогти відновити житло людям, які його втратили через бойові дії.