Комуністичне панство на Чернігівщині

У деяких спогадах про Голодомор-геноцид 1932-1933 років у селі Петрушин Чернігівського району Чернігівської області знаходимо несподівані подробиці, які змушують замислитися...

«Батьки ходили в найми до багатих людей. Мати в наймах пекла хліб: хазяїн видавав зважене борошно, а забирав хліб і теж важив, тому мама ніколи не приносила хліб додому. За те, що батьки працювали, багатій платив борошном», — згадала Любов Костянтинівна Тошман.

«Люди ходили в ліс збирати листя з дерев, гнилу картоплю. Збирали в багатіїв і пекли з неї лепьошки», — між іншим повідомила Любов Федорівна Низька.

«В 1932 р. пішла в 1 клас, потім кинула школу і пішла на няньки до людей, за їжу. Мати за картоплю ходила людям хати мазала, куделі пряла. Так і вижили», — розповіла Катерина Іванівна Шльончик.

«Ходила в сусідній хутір полоти людям городи за їжу, то коли давали кусочок хліба, сама не їла, а приносила додому маленькій сестричці, яка була хвора», — вказала Садова Анастасія Григорівна.

Люди розповідають про якихось багатіїв: «ходили в найми до багатих людей», «багатій платив борошном», «збирали в багатіїв гнилу картоплю». Або про те, як виконували найману роботу: пололи городи, мазали хати, няньчили дітей тощо, а за це отримували їжу. Подібні (і навіть більш промовисті) свідчення зустрічаємо і в інших селах.

Отже, голодували далеко не всі. То хто ж ці багатії?

Найперше виникають асоціації з колишніми дворянами, поміщиками чи «куркулями». Однак у 1933-му всі вони були голі та босі – землю давно відібрали, майно конфіскували. І взагалі «куркулями» називали тих, хто мав багато землі до 1917 року. В судових справах того часу того часу так і писали: куркуль такий-то, до революції мав стільки-то землі, коней, волів, «зараз немає нічого».

Тож багатії могли представляти тільки нову владу – радянсько-партійних активістів. І саме вони заганяли на свої городи знесилених людей. Справжня наймана праця, однак карати їх за це ніхто не збирався. Як і записувати в куркулі.

Сільський активіст Андрій Мазур у листі до осіб, що проводили в Петрушині партійну чистку влітку 1934 року, прямо пише: «Були такі випадки, що коли розкуркулювали, то забирали сало, м’ясо, ковбаси, масло, то це не поступало в пользу держави, а споживали самі…». А голова сільради Григорій Дев’ять «наняв двух голодних колгоспниць на поденки, на свой власний огород жати ячменю». Сам же у той час безбожно пиячив.

І ще один показовий приклад, що мав місце у червні 1933-го, якраз у розпал голодування, коли кожного дня в селі хтось помирав від нестачі їжі, і був оприлюднений у районній газеті: «Для громадського харчування в колгоспі «Червоний літак» (Петрушин) зарізали бузівка, але ніхто з колгоспників м’яса не бачив, крім збиральниці та голови колгоспу Садового. Таємно вони зварили м’ясо на кухні та зачинилися там вечеряти. Аж раптом прийшов завгосп Сергієнко й почав добиватися у кухню, де бенкетували. Сергієнко таки вдерся, та як побачив казан з м’ясом – наробив бешкету. Заспокоївся тільки тоді, коли дістав і собі фунтів 15 та пристав до кампанії їсти м’ясо, що мало піти на спільне харчування колгоспників».

Варвара Яківна Товста згадувала, що коли охлялий від голоду батько звернувся до голови колгоспу, з яким були кумами, аби той хоч кружечку сироватки виписав, останній відмовив: колгоспним свиням нічого їсти…

Ось таке воно було, нове панство – комуністичне – про свиней дбало більше, аніж про людей.

Тепер відомо, що для районного і міського партійного активу існували закриті розподільники, які займалися постачанням продовольства керівним кадрам. Мабуть, до партактиву належали і батьки Улька Івана Павловича з Шняківки Ніжинського району Чернігівської області: «Ми не голодували… Тримали корову, коня, порося і 20 штук курей… Я голодомору не признаю». Голодомор-геноцид і справді був не для всіх.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті