З вірою в любов і милосердя

3 грудня в Україні відзначається Міжнародний день людей з інвалідністю, встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14 жовтня 1992 року.

У цей день ми хочемо познайомити вас з неординарною людиною, на долю якої випали нелегкі випробування, однак долаючи труднощі, він виявив виняткову силу духу і непохитну віру у життя.

А допомогла нам це зробити відома чернігівська журналістка і волонтерка, активна читачка і друг бібліотеки Тетяна Миргородська, яка люб'язно дозволила нам скористатися її нарисом.

Отже, знайомтеся:
СЕРГІЙ ВЕЛИКОХАТНІЙ

За столом у просторій майстерні чоловік ріже картину по дереву. Пахне стружкою. Поруч зі стільцем – паличка. З-під штанів виглядає протез. Розповідь майстра спокійна, без пафосу і скарг на долю. Розповідь справжнього офіцера. Розповідь добровольця і двічі майора Сергія Великохатнього, командира роти 13-ого окремого мотопіхотного батальйону.

…Народився, вчився, одружився, працює і живе Сергій у Козельці. Надовго рідне містечко майже не залишав: коли вчився в Одеському інституті сухопутних військ після школи, коли боронив Україну в першу ротацію на Луганщині, другу – на Донеччині, коли лікувався після поранення у шпиталях...

Служив після інституту у 169-му навчальному центрі шість років. А потім сім років – у міліції. Починав з дільничого, звільнився заступником начальника районного відділку. От звідки два звання майора!

Молодий пенсіонер почав будувати нову хату для родини, займався бджільництвом, городом… Коли ж російські зелені чоловічки захопили Крим, зрозумів, що починається справжня війна, якби її не називали офіційно. Подався до військкомату. Роботу йому знайшли одразу, але в Козельці. Події весни – літа 2014 не залишали надії, що конфлікт мирно й швидко залагодиться сам по собі. Сергій наполягає на відправку до зони бойових дій і потрапляє у серпні на Луганщину командиром взводу 13-ого батальйону територіальної оборони. 14 серпня прибув, а вже 18 разом з побратимами звільняв Станицю Луганську.

Життя на до і після поділили події, що сталися під час другої ротації. Вона була для Сергія зовсім короткою – одинадцять днів. Батальйон прибув в зону проведення Дебальцевської операції, і вже 18 січня 2015 "Охотнік" (саме такий позивний мав Сергій Великохатній) зі своїми бійцями були у Вуглегірську. Штаб – у покинутому обійсті з великим двором вже до них мав назву "Палуба". Блокпости "Охотнік" та "Вовк" були за містом, на самому передку і традиційно називалися за ім'ям командирів. Був ще опорний пункт "Яблуко". Часу полагодити слабенькі укріплення, зкоординувати дії з іншими підрозділами, що стояли у містечку, було обмаль. Колгоспні вантажівки бойовою технікою важко було вважати, але було й три БРДМа (БРДМ – бойова розвідувально-дозорна машина) та три підстаркуваті, відремонтовані танки. Бо на другу ротацію підрозділ йшов вже як 13-й окремий мотопіхотний батальйон. Особовий склад вгризався в мерзлу донбаську землю, та що можна зробити вручну? Небагато. Люди почали хворіти.

З першого ж дня бійці розуміли, що росіяни готують наступ: щодня по позиціях "працювали" міномети, "Васильок" було чутно. Увечері приєднувалися "саушкі" (САУ – самохідна артилерійська установка). І 29 січня почалася атака. Танкова. Сусіди-артилеристи залишили позиції, жодного разу не вистреливши по ворогу. Бійці 13-ого вступили в бій. Першу атаку відбили, ще й ворожої техніки знищили чимало! Під час другої атаки башта одного з наших танків заклинила. Інший, під командуванням Михайла Фрика, – підбили. Бійці Олександра Загороднього відійшли на блокпост "Охотнік". Обстановка напружена і небезпечна. На очах у бійців російський танк влучив у наш БРДМ: двоє з екіпажу встигли вискочити, а Сашко Зеленський загинув. Вже відомо про полонених. Не прийшли на блокпост Павло Старченко і Сашко Бригинець – що з ними? (потім стане відомо, що вони загинули). Три майори ("Охотнік", "Вовк" та "Барс", який з групою розвідників та боєприпасами підсилили своїх побратимів) готувалися до бою. 30-та бригада на допомогу не підійшла. Серед бійців ось-ось почнеться паніка. Сергій Великохатній вже по темному побіг на позицію до Івана Шутько, аби заспокоїти бійців… Вибух. Він на землі. Намагається встати – ноги не слухаються. Намагається зупинити кров – не може знайти автомат, на прикладі якого намотаний джгут. Гукає Ваню Шутько – той також поранений. Встигає додзвонитися до своїх – "Ми 300-соті". Темрява.

Хто і як виносив під обстрілами, як і якими шляхами довезли до шпиталю, офіцер не пам'ятає. Опритомнів він через добу у Вінниці.
Не знав він тоді, що бій продовжився. А потім був вихід. Що батальйон втратить 20 побратимів за час Дебальцевської операції, що окрім нього 100 бійців отримають поранення, що лише через 4 місяця повернуться додому полонені.

Не знав Сергій, як у страшній невідомості сивіли родини бійців, як піднялися волонтери усієї України в пошуках по шпиталям і моргам захисників Дебальцевського плацдарму. Батальйонний медик Юрій встиг дорогою до Артемівська (нині Бахмут) зателефонувати до чернігівської волонтерки: "Везу Великохатнього. Важкий". Бортом доправляють майора до Харкова. А його дружина вже мчить до чоловіка. Аж ні – з Харкова знову літаком Сергія перевозять до Вінниці. Волонтери на зв'язку: дружина розвертається на Вінницю…

Не знав тоді майор, що лікуватися по шпиталях йому доведеться ще довгий рік. Що втратить ногу. Що лікарям вдасться врятувати іншу.
Пройшло п'ять років. Сергій з родиною живе у новому будинку: побратими взялися й гуртом допомогли зробити те, що він не встиг закінчити у мирному житті.

Кімнати прикрашають вироби й картини з дерева. Автор – сам господар. Ніколи не займався різьбленням. А у шпиталі попросив волонтерку, аби та допомогла чимось зайнятися. Телевізор та інтернет – не робота ж! І принесла волонтерка пораненому дошку та батьківський реманент для різьблення по дереву. "Так і довбався потроху у палаті. За собою прибирав, аби санітарки не лаялися. І потім, вже вдома, поки чекав на протезування, не випускав різець з рук. Побратими деревиною забезпечували". Тож не Сергій обрав для себе таке захоплення, а різьблення знайшло його.

Так і з'являються на світ скриньки, картини, рамки. Вдома у Великохатніх цього добра небагато: любить майстер дарувати свої роботи друзям: "Все, що ми робимо для себе, помре з нами. Все, що ми робимо для людей, буде жити вічно".

Про війну майже не згадує. Не хоче зациклюватися на цьому. Єдина радість з тієї війни – бойове братерство: "В певних обставинах видно, хто є хто. На війні лицемірство швидко проходить. Ті люди, з якими ти пройшов, пережив все це разом, залишаються на все життя. Ці люди встали на захист. У них були свої плани, родини. А вони пішли воювати. Ми підтримуємо один одного. Ми просто є один в одного".

Я знаю, що у майора Сергія Великохатнього є нагороди. Президент був у нього в шпиталі, годинник подарував. Нагороджений офіцер і орденом Богдана Хмельницького. Має народний Лицарський Хрест Добровольця. Нагороди свої не показує, але пишається ними: "Раз дали нагороду – значить те, що я робив, правильно. Сама краща оцінка та, що люди дають".

Він впевнено рухається обійстям. Вважає, що кращий відпочинок – то зміна заняття. Мріяв колись Сергій стати ветеринаром, а став військовим. Та бджілок своїх тримає, як і до війни. Хіба що вуликів поменшало. Садочок, що власноруч садив до війни, підростає. А син вже виріс!

"Можна лягти на диван і розказувати, які ж усі негідники, як там "нас бросілі"… Можна склянку горілки випити і жаліти себе… Так простіше за все. Звичайно, війна внесла корективи. Хтось загинув, хтось став інвалідом. Треба шукати себе, працювати. Ми всі вносимо у перемогу свій вклад: хто словом, хто ділом. Життя продовжується, життя йде…".

Сподіваємось, з часом, після карантину Сергій Великохатній не відмовиться від пропозиції зробити авторську виставку у стінах ОУНБ імені В. Г. Короленка, і чернігівці матимуть змогу побачити його цікавенні роботи наживо.

Перегляд відео за посиланням: