Пам'ятник на честь перемоги Святослава відкрили на Чернігівщині

Шановний кандидат політичних наук! Як би Ви знали історію та уважно читали подану інформацію, то зрозуміли б, що пам'ятник встановлений не тому Сваятославу, про якого Ви так довго дописували.

  Навіщо у Києві другий пам’ятник Святославу?
19 серпня2007 року, в християнське свято Преображення Господня, в Києві біля православної каплиці, встановленої поряд з історичним місцем розташування Десятинної церкви на Старокиївському пагорбі, відбулася масова бійка із застосуванням зброї між християнами і неоязичниками, що прийшли на службу на розташоване практично на тому ж самому місці поряд капище. В ході зіткнення один з учасників з християнської сторони отримав важку черепно-мозкову травму, один з язичників був поранений в груди гумовою кулею з травматичного пістолета «Форт-17» (неоязычники затверджують, що з їх сторони було більше потерпілих, що отримали травми гумовими кулями і ударною зброєю).
Безпосередній мотив, що спровокував бійку, невідомий, не ясно до кінця, хто був ініціатором бійки – обидві сторони звинувачують один одного. Згідно більшої частини повідомлень в засобах масової інформації, ініціаторами бійки були язичники. Саме язичники були затримані тими, що приїхали на місце бійки співробітниками міліції. Самі ж члени Об'єднання рідновірів України стверджують, що стали жертвою неспровокованого нападу православних, причому не вперше (попереднє зіткнення відбулося 12 серпня). Розходяться також відомості про кількість потерпілих. Кримінальна справа була порушена за ст. 296 Кримінального кодексу «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, супроводжуване особливою зухвалістю або винятковим цинізмом».
 Один з тих, що брали участь в бійці язичників Артем Брезгин (саме він був поранений гумовою кулею) знаходився в Шевченківському РВВД до 23 серпня, коли був випущений за рішенням суду під підписку про невиїзд. 20 серпня були затримані ще четверо неоязичників. Каплиця на території Державного історичного музею на місці Десятинної церкви була споруджена Українською православною церквою Московського Патріархату в липні 2007 року без узгодження з київськими властями. Недавно міські власті ухвалили рішення «відтворити» на цьому місці в тому або іншому вигляді будівлю Десятинної церкви – одного з перших християнських храмів в Києві. Згідно літописним і археологічним даним, Десятинна церква була побудована Володимиром Святим незабаром після хрещення Русі на місці дохристиянського святилища, де приносилися жертви (у тому числі, людські) язичницьким богам. Саме тому задовго до рішення столичних властей про «відтворення» Десятинної церкви Старокиївський пагорб вибрали для проведення своїх обрядів українські неоязичники – послідовники вчення РУНвіри («Рідної української віри») і члени Об'єднання рідновірів України.
Після оприлюднення рішення київських властей про «відтворення» будівлі Десятинного храму, обидві ведучі Українські православні церкви (Київського і Московського патріархатів) заявили про необхідність в майбутньому передати цей храм, символізуючий початок християнства на Русі, саме ним (на справжній момент в Києві дотримувався деякий паритет в розподілі між деномінаціями основних історично і символічно значущих православних храмів і монастирів). Те, що Московський Патріархат «застовпив» за собою місце на Старокиївській горі, дратувало не тільки православних опонентів з Київського Патріархату, але і язичників. В українському неоязичному русі сильні елементи націоналістичної ідеології, і прихильники РУНвіри схильні сприймати православних парафіян Московського Патріархату як «п'яту колону Москви», «манкуртов» і «зрадників».
Зазначені події можуть отримати небажаний розвиток в разі виконання розпорядження колишнього президента України Л.Кучми про спорудження в районі Андріївської церкви памятника київського князя Святослава. Саме він став символом неоязицтва в Україні.
Більшість історичних особистостей стають надбанням лише науковців та літераторів. Лише деякі лідери, які залишилися надбанням історії, стають символами політичних течій та угрупувань. В цьому сенсі має значення і київський князь Святослав (бл.931-972), відомий насамперед своїми військовими походами. У них князь виявляв неабияку мужність і, зокрема, попереджував свого супротивника висловом: „Іду на ви”. Однак, ми маємо підстави вважати, що підписання розпорядження колишнього президента України Л.Кучми “Про спорудження пам’ятника князю Святославу Ігоровичу” створює неоднозначну, а, можливо, і небезпечну ситуацію у столиці. Думаю, що ті, хто готували цей документ не врахували політичних наслідків його реалізації. Новий пам’ятник може стати святилищем прихильників РУНвіри та інших язичників. Останні, шануючи Святослава, відрізняються релігійним шовінізмом щодо іновірців, зокрема християн.
Відомо, що син княгині-християнки Ольги був відомим гонителем її однодумців й послідовників. Досить звернутись до книги відомого дослідника М.Ю.Брайчевського “Утверждение христианства на Руси” (Наукова думка, 1989), щоб довідатись про антихристиянський терор Святослава через “стремление переложить на христиан вину за собственные политические и военные неудачи” (с.120). Автор зазначає, що “одним из конкретных проявлений репрессий, осуществляемых Святославом, является уничтожение церквей. В.Татищев называет среди разрушенных сооружений Софийскую церковь, основанную Ольгой. Такая же судьба постигла и Николаевскую церковь на Аскольдовой могиле.” (с. 121).
У виданні „100 великих украинцев” (К., 2001) зазначено: „Предвидя крушение своих замыслов, Святослав вымещал злобу на христианах. Именно в них он усматривал адептов враждебного бога, который поддерживал греков. Началось массовое принесение христиан в жертву Перуну, что, естественно, не облегчило положение… Готовясь к возвращению на Русь, он послал в Киев гонца с приказом уничтожить находившихся в городе церкви. Это распоряжение частично было выполнено. В частности, построенная на Старокиевской горе у великокняжеского дворца Ольгой церковь превратилась в руины» (с. 19-20). Тож на чию користь буде спорудження у християнському місті пам’ятника гонителю християн та руйнівнику церков? Наступним кроком може стати спорудження монумента язицким послідовникам Святослава.
    Відомо, що в Києві вже споруджено один пам’ятник Святославу біля Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), керівник якої Г.Щокін, як справедливо писала газета “2000” (14.ХІ.2003 р.), сповідує “нацизм і антисемітизм”. З його виступу на відкритті пам’ятника зрозуміло, що найважливішим досягненням князя Щокін вважає знищення Святославом у 964-965 рр. Хозарського каганату, правляча верхівка якого сповідувала юдаїзм. Проте видатний український історик, академік М.Грушевський слушно вважав, що Хозарська держава слугувала захисним заслоном для слов’ян від нападів кочівників та могутніх арабських армій (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1., К., 1991,с. 230).
Українська дослідниця Н.Полонська-Василенко писала: “Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама неспроможна була боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть панували у степах” (Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1., К., 1992, с.106-107). Таку ж думку висловлював київський дослідник М.Брайчевський, який писав: “С Хазарией, которая в ІХ в. Начала приходить в упадок, Аскольд поддерживал мирные отношения. Не составляя серьезной угрозы для молодого Киевского государства, каганат, однако, являлся довольно прочным заслоном против кочевых племен Востока” (с.47). Такої ж думки дотримується і директор Інституту археології НАН України, академік П.П. Толочко. За надійним прикриттям, яким фактично слугував для Київської Русі каганат, слов’яни Подніпров’я могли більш-менш спокійно займатись землеробством і торгівлею. Але знищення каганату звільнило шлях кочівникам (половцям, печенігам та іншим), які протягом віків робили численні напади на Русь. Ці напади такою мірою послабили давньоруську державу, що її досить легко завоювали татаро-монголи.
    Тож чи варто ставити ще один пам’ятник гонителю християнства, який вже є символом язичеських релігійних та інших шовіністів? Хотілося б прочитати думки фахівців з цього приводу.
Головний науковий секретар
Академії історії та культури євреїв
ім. Шимона Дубнова,
канд. політ. наук
О.Я.Найман