Від Мельничука до Хоменка

(Деякі факти і «фактики» з життя чернігівських губернаторів)

Мешканці області вже звикли час від часу чути про те, що на самій верхівці виконавчої гілки влади області «ось-ось відбудуться зміни», що на посаду голови Чернігівської обласної державної адміністрації замість Володимира Хоменка «прийде інший».

Востаннє про це хтось говорив, а хтось перешіптувався в січні...

Саме тоді з’явилася інформація агентства «Інтерфакс» про те, що (цитуємо): «Прем'єр-міністр України Микола Азаров попередив голів Сумської та Чернігівської областей Юрія Чмиря і Володимира Хоменка про необхідність підвищити темпи промислового виробництва в регіонах»…

Ось цитата від самого прем’єра: «Так далі не буде. Задача економічного зростання - вона для всієї України. Винятків і виправдань не буде!»

Минуло трохи часу і схоже, що Володимир Хоменко знову міцно тримається на посаді керівника області. Але, гадаю, окрім віртуальних прогнозів на майбутнє, саме час зазирнути у цілком реальне минуле, - згадати тих людей, які вже встигли побувати в головному кріслі триповерхової сірої будівлі на Красній площі Чернігова.

Портрети саме цих людей можна побачити на стіні однієї з конференц-зал облдержадміністрації (ця традиція започаткована, до речі, одним з них). Саме в їхніх руках були головні важелі управління життям регіону, і саме про деякі факти, пов’язані з ними ми згадаємо зараз.

Для початку дві ремарки. 

1) З усіх вищеназваних осіб з нами сьогодні немає лише третього губернатора Михайла Каскевича (він помер від інфаркту 20 червня 2004 року в клінічній лікарні «Феофанія» у віці 56 років; похований в місті Києві на Байковому кладовищі). Інші ж, дякувати Богу, живі-здорові, й, здебільшого, вельми активні у політичному та громадському житті регіону.

2) У 1992 році Президент Кравчук призначав Валентина Мельничука на посаду «представника Президента України у Чернігівській області». Про всіх інших в указах йшлося вже як про «голову обласної державної адміністрації». В народі ж їх називали просто «губернаторами». І схоже, що самі посадовці були зовсім не проти.

Свій статистичний огляд почнемо з найстарших і наймолодших.

Якимось врожайним на народження майбутніх губернаторів став відрізок дистанцією менш ніж у п’ять місяців: 1 березня 1948 року в селі Жовтневе на Коропщині народився Петро Шаповал; двома тижнями раніше - 17 лютого 1948 року в місті Ніжин – Михайло Каскевич. Ще трьому місяцями раніше - 7 листопада (в «красный день календаря») 1947 року і, хто б міг подумати (!), поруч з Ніжином в селі Крути – на світ з'явився Микола Бутко. Випередив же усіх, народившись 26 жовтня 1947 року, і таким чином, ставши найстаршим, Валентин Мельничук (місце народження – місто Бердичів на Житомирщині).

Що цікаво, саме він – перший і найстарший за віком з екс-губернаторів – обіймає на сьогодні найвищу державну посаду. Пройшовши за результатами виборів 1 листопада 2010 року в Чернігівську обласну раду, Валентин Мельничук був обраний заступником її голови.

Микола Лаврик народився 30 червня 1952 у селі Коровинці Недригайлівського району Сумської області

Володимир Хоменко народився 26 липня 1959 року у селі Олексіївка Яготинського району Київської області

Наймолодший - Владислав Атрошенко – у порівнянні з іншими вже й зовсім дитячого віку, він народився 5 грудня 1968 року у Чернігові.

Отже, четверо – Бутко, Шаповал, Лаврик та Хоменко – селянські діти. А троє інших – Мельничук, Каскевич і Атрошенко – народилися і виросли у містах. Причому лише останній – в обласному центрі. 

Четверо – Бутко, Каскевич, Шаповал та Атрошенко – уродженці Чернігівської області.

Троє – Мельничук, Лаврик та Хоменко – вихідці з інших регіонів.

І якщо Валентин Мельничук «дорослу» кар’єру робив на Чернігівщині, то двоє останніх – справжні «варяги». До того ж, саме вони очолюють область з 2005 по 2011 роки. Таким чином, неважко здогадатись, що президенти України ось уже шостий рік чомусь не можуть обрати достойників з місцевих, які б могли очолити обласну державну адміністрацію.

Якщо когось цікавлять такі дрібниці, як знаки зодіаку, то маємо двох «скорпіонів» (Мельничук та Бутко). Є один «водолій» (Шаповал), «рак» (Лаврик), «лев» (Хоменко) та «стрілець» (Атрошенко). 

Що цікаво, саме Атрошенко (наймолодший) і Мельничук (найстарший) за часи своєї політичної кар’єри встигли побути народними депутатами України. До того ж, однієї каденції (обидва обрані у 2002 році)! До того ж, обох від безпроблемного життя у стінах Верховної Ради «відривали» президентські укази про призначення їх на губернаторську посаду! А хто їм винен, самі погоджувалися!

Атрошенка «відривав» Ющенко, а Мельничука– Кучма. І от саме тут варто згадати ще про одну неповторність Валентина Миколайовича, а саме: тільки йому одному вдалося повернутися на посаду голови облдержадміністрації (дві каденції: 1992-1994 та 2002-2005 роки); і тільки його на цю посаду призначали два різні президенти – Кравчук (1992 р.) та Кучма (2002 р.).

І нині Атрошенко та Мельничук залишаються депутатами. Щоправда, місцевого «парламенту». Обидва є депутатами Чернігівської обласної ради. Колишній член «Нашої України» Владислав Атрошенко зараз представляє в раді фракцію «Сильної України», а колишній член СДПУ(о) Валентин Мельничук – фракцію СПУ. Поруч з ними депутатське ярмо в облраді «тягне» і діючий губернатор Володимир Хоменко. Колишній член партій «Наша Україна» та «Єдиний центр» обраний в раду за списком Партії регіонів.    

Щодо нинішніх партійних уподобань екс-губернаторів, то варто зауважити, що Петро Шаповал є членом Партії регіонів, Микола Лаврик – «Єдиного центру». І лише Микола Петрович Бутко останніми роками не показував відкрито свої політичних і партійних уподобань. Зосередившись на науковій і викладацькій роботі, він відійшов від політики. Поки що принаймні, адже раптовий новий виток політичної кар’єри Мельничука свідчить про те, що в політиці можливе усе.

Порпаючись в офіційних і не зовсім біографіях згаданих осіб, можна «накопати» масу цікавого. Можна писати про те, хто з них і які має наукові ступені, державні нагороди чи військові звання. Один (Петро Шаповал), наприклад, взагалі… посол. Так, Надзвичайний і повноважний, бо свого часу представляв українські інтереси в Киргизстані та Білорусі…

Можна писати й про інше - про те, наприклад, хто з них і скількох має дітей чи скільки разів офіційно був одружений. Але, на жаль, газетна площа – це не інтернет-сторінка, яка все стерпить і куди все влізе. А ту, що залишилася, автор матеріалу, який сам не раз бував у стінах згаданої сірої будівлі на Красній площі, використає, щоб поділитися своїми особистими враженнями про… дещо. 

Зараз (власне, як і завжди) багато говорять про мови, двомовності і т. ін. А як говорили губернатори Чернігівщини – лівобережного і далеко не «націоналістичного» регіону. Що цікаво, фактично усі – в т. ч. представники політичних сил, які на своїх прапорах несуть ідею т. зв. «двомовності» – чудово володіли українською! Скажу більше, єдиним губернатором, який погано володів державною, був той, хто прийшов в облдержадміністрацію на хвилі… «помаранчевої» революції. Дивно, але тоді не знайшлося у «помаранчевих» людини, яка б вважала українську рідною. А слухати Владислава Атрошенка в моменти, коли той намагався говорити державною, було ще веселіше, аніж зараз, вибачте, Прем’єр-міністра.

Решта ж очільників чернігівської облдержадміністрації – Мельничук, Шаповал,  Бутко, Хоменко, Лаврик - володіли (і володіють) українською так, ніби вона їм рідна. До речі, так воно, мабуть, і є ( виключення хіба що – пан Мельничук, але це лише здогад автора, який не є ані філологом, ні лінгвістом).

Мені – журналісту - доводилося бувати на прес-конференціях усіх губернаторів, окрім одного - Михайла Каскевича. І донині я згадую довжелезні «пресухи» Миколи Бутка, нуднуваті – Владислава Атрошенка, звичайнісінькі – Мельничука і Хоменка.

Різні у нас були губернатори: молоді і старші, стрункі і огрядні, сиві і… (ні, лисих не було!)… Але такого як Микола Лаврик не було! Принаймні, мені, журналісту, ніколи не доводилося бачити, як плакали мої колеги-жінки, дізнавшись про те, що Миколу Івановича звільнив з посади Президент. Ридма-ридали! У мене навіть фотографії збереглися. Стоять і ревуть! Чому?! Гадаю, через те, що відходили у минуле (і відійшли) прес-конференції і зустрічі з губернатором Лавриком, які часом нагадували, без перебільшення, веселі шоу. При цьому йшлося про серйозні речі, спілкувалися з керівником області, а… всім було легко. То був губернатор, який умів говорити про серйозні речі так, як ніхто інший. Але це моя – журналістська – точка зору!