Мер Чернігова Атрошенко: Скоро цілі квартали відключатимуться від тепла та води/

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" мер Чернігова Владислав Атрошенко розповів, що заважає українським містам розвиватися, чи зробила децентралізація місцева влада більш самостійною та вільною, чому він вважає шкідливою для держави ідею компенсації виробникам тепла різниці в тарифах з місцевих бюджетів, а також про те, як місто переживає епідемію коронавірусу.

– Реформа децентралізації дала теоретично більше влади та грошей на місця. А що ви відчули на практиці?

– Фінансова децентралізація в Україні померла тоді, коли й народилася. Процес фінансової децентралізації розпочався у 2014 році після зміни відсотка розподілу податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), коли 75% від нього залишалося в громадах. Але тривало це лише рік. Вже 2015-го відсоток урізали – важкий період, війна, тому у міст забрали ще 15% для фінансування армії та оборони.І так у громад залишилося 60% ПДФО. Цей податок займає приблизно дві третини надходжень від усіх місцевих податків. Ще до місцевих бюджетів ідуть кошти від єдиного податку, податків на нерухомість та реєстрацію транспортних засобів.

У 2015 році в ході децентралізації додався акциз із роздрібного продажу алкоголю, тютюну, нафтопродуктів. При цьому акциз завжди болюча тема. Центральна влада щороку намагається його забрати, аж ніяк не хоче залишати на місцях.

За фактом єдина причина зростання обсягу місцевих бюджетів та появи вільних від захищених статей (на зарплату та енергоносії) грошей, які можна витратити на підтримку та скромний розвиток інфраструктури – це зростання мінімальної зарплати.

Для наочності наведу приклад Чернігівського бюджету. Наразі надходження до бюджету становлять 2,406 млрд грн:

ПДФО - 1,456 млрд грн;

єдиний податок – 398 млн грн;

акциз - 194 млн грн;

податок на землю – 242 млн грн;

податок на нерухомість – 28 млн грн;

 

реєстрація транспортних засобів – 1 млн грн

Хочу наголосити, що якби надходження від ПДФО нам залишили, як спочатку задумали (як і було у 2014-му році) — 75%, то в нас залишалося б приблизно на 375 млн грн більше. Проте ці кошти забрали. І додали нам такі статті витрати:

з 2016 року на місцеві бюджети поклали компенсацію за пільгові перевезення – 96,1 млн грн у 2021 році (планується у 2022 році – 122 млн грн);

фінансування ПТУ — близько 83 млн грн у 2021 році (112 млн — у 2022 році);

комуналка з медицини та освіти – 157 млн ​​грн у 2021 році (260 млн грн – у 2022 році);

 

зарплати технічних працівників освіти – 84 млн грн у 2021 році (95 млн – у 2022 році).

Забрали понад 375 млн. грн., а дали зобов'язань на 420 млн. грн. за 2021 бюджетний рік. Якщо подивитися на 2022 рік, цифра буде приблизно 589 млн. грн. І виникає закономірне питання: а де ж громадам брати гроші на розвиток, на підтримку інфраструктури? І друге питання: чи є децентралізація? Я вважаю, що ні.

Мінфін у бідній країні просто як бухгалтери зводив держбюджет за рахунок місцевих бюджетів. Чому це недалекоглядно та безграмотно? Центральна влада несе солідарну відповідальність разом із місцевою владою за інфраструктуру та стан справ у громадах. Якщо ситуація не зміниться, через кілька років люди виходитимуть на мітинги, щоб у них у квартирі просто працював унітаз, були вода та тепло. Тому що цілі квартали відключатимуться від тепла та води.

Але тоді вже буде пізно. Якби було розуміння цих проблем, їхнього обсягу, то не було б зазіхання на місцеві бюджети. Місцеві бюджети виросли лише за рахунок мінімалки, але ми втратили кошти і в нас не залишилося коштів на розвиток.

Влада місцева і центральна повинна спільно прямо зараз вирішувати цю проблему. Важливо спантеличитись питанням інвентаризації інфраструктури міст з населенням від 50 тис., оцінити обсяг проблем, тимчасовий період, за який їх потрібно вирішити, та скласти програми. Але досі жоден міністр навіть не спробував виконати цю роботу, провести інвентаризацію проблем, зважити можливість міст ці проблеми вирішити в найближчому майбутньому.

– Ваше профільне міністерство – Мінрегіонрозвитку. Ви намагалися налагодити з ним контакт, може, розробити спільні проекти?

– Якщо я скажу правду, увійду у конфлікт із президентом, що мені точно не потрібно. Поважаю міністра Олексія Чернишова як людину. Він тактовний та приємний у спілкуванні. Як він виконує обов'язки міністра, багато в чому залежить від моделі управління, яка є в країні. А ця модель, на мою особисту думку, не дозволяє йому чути та враховувати наявні проблеми.

Потроху ми скочуємося до такої моделі, коли отримує фінансування той із мерів, хто активніше виляє хвостом перед центральною владою. Це найнеприємніше явище, яке може призвести до несприятливих для держави наслідків.

– Ви відмовилися підписувати газовий меморандум між НАК "Нафтогаз", Асоціацією міст України та Конгресом місцевої та регіональної влади за президента, який запропонували з метою стримування зростання тарифів для населення. Якими будуть наслідки для городян у зв'язку із цим?

– Жодних наслідків для мешканців Чернігова немає. Піднімати тариф ми не будемо. Ми, як і інші міста, зі свого бюджету компенсуємо різницю у тарифах. Це не має жодного стосунку до підписання меморандуму. Із цим документом я докорінно не згоден, тому не підписав. Так, мене викликали до секретаря РНБО Олексія Данилова. Це просто смішно! Я мав із ним бесіду, пояснив свою позицію і не змінюю її: вважаю такий спосіб вирішення проблеми не цивілізованим, який засудять фінансові інституції цивілізованих країн, наші партнери. Меморандум шкодить нашій державі, погіршує її позиції у світі.

Сьогодні вперше в історії України місцеві бюджети зобов'язані компенсувати різницю в тарифах підприємствам, що генерують, щоб зберегти тарифи для населення на колишньому рівні в опалювальний сезон. Це безграмотне рішення. Ми витрачаємо колосальні гроші. Влаштували зрівнялівку для всіх. Адже заможні українці могли б самі заплатити, а тим, хто не в змозі, ми могли б дати адресну допомогу.

Ми стали гіршими від Білорусі через це рішення. Уникати соціальних заворушень треба було шляхом адресної допомоги – пільг та субсидій. Технічно це зовсім не складно. Ми можемо по кожній квартирі порахувати кількість спожитих гігакалорій, наскільки зросла ціна і дати кожній квартирі стільки грошей, скільки вони втрачено внаслідок зростання тарифів.

У Чернігові, одному з найбідніших міст України, завжди вранці та ввечері пробки. Я сам їжджу за кермом, знаю, скільки коштує обслужити машину, і розумію, що це понад 2–5 тис. грн. А за зростання тарифів квартира платила б за тепло на 400–600 грн більше.

- У вас 234 тис. дорослого населення. Скільки з них потребує підтримки в опалювальний сезон?

– В останні роки кількість субсидій та самі суми субсидій зменшились. Але якщо підійти так, щоби ніхто не обурювався. Я цю цифру бачу як 75% квартир. Ця цифра – 400–450 млн. грн. Якби я з місцевого бюджету роздав цю компенсацію, міг би заощадити.

– Конфлікт із Офісом президента, який виник через вашу позицію, вже вирішився?

- У мене немає конфлікту. А чи є конфлікт у ВП із якимись окремими мерами – це питання якості їхньої комунікації з представниками місцевого самоврядування.

За визначенням мені як людині з політичним та життєвим досвідом не цікавий і не потрібен конфлікт із центральною владою. Я, як мер, є розпорядником місцевого бюджету і несу відповідальність перед моєю громадою. Але навіть коли рішення центральної влади (такі, як цей меморандум) суперечать інтересам людей, питають з мене.

Дуже шкода, але в Україні що не стрій, обов'язково збудуєш КПРС. Від цього вже треба відмовлятися, вчитися слухати людей і чути.

Ще одна причина, через яку я відмовився підписувати меморандум, полягає в тому, що єдиним компенсатором для громад названо 4% ПДФО. При цьому усі міста мають різний рівень промислового розвитку. Відтак компенсація буде у всіх різна. Міста з меншим розвитком отримають менший обсяг коштів, міста більші — більший, а відсоток ПДФО на компенсацію різниці в тарифах дали всім рівний. Наприклад, Київ отримає вдвічі більше коштів на душу населення, Дніпро — у 1,5 раза більше за Чернігів. Це не справедливо.

– Чому ж несправедливо? Хто скільки заробив, той стільки й одержав.

– Ні. Тому що навантаження у нас більше. Чернігів – найпівнічніше місто країни, для обігріву він використовує більше теплової енергії. У нас середня температура взимку нижча. Це факт. Отже, ми на обігрів маємо витратити більше грошей, отримавши компенсацію меншого розміру. Це не правильно.

Було б логічно розділити міста за рівнем платоспроможності. Наприклад, на міста-мільйонники, обласні центри та великі промислово розвинені міста, міста до 100 тис. населення із середнім або низьким промисловим потенціалом, інші об'єднані теробщини. І тому визначити відсоток компенсації. Або розділити регіони, виходячи з кліматичних умов. Адже міста на півночі країни апріорі у нерівних умовах із містами на півдні — вони витрачатимуть більше коштів та енергоносіїв на обігрів.

Ми витрачаємо купу грошей на підтримку централізованого опалення. Я як мер не зацікавлений у таких витратах, отже, можу видавати техумови забудовникам на індивідуальне опалення і будь що буде. Чим більше людей піде на індивідуальне опалення, тим меншими будуть витрати бюджету. Знаю, це удалося в Ужгороді. Але специфіка Чернігова у тому, що у нас із 234 тис. населення понад 80 тис. – пенсіонери. З0 тис. їх дуже бідні й самотні, які можуть поставити собі газову колонку. Вони завжди залишатимуться на центральному опаленні, і тоді на них ляже все навантаження технічного утримання старих мереж, величезних втрат та собівартість опалення зросте до небес.

Міська влада повинна розуміти, що тільки централізоване опалення дає можливість уникнути газової залежності. Ми можемо роздавати людям дозволи на встановлення автономних систем обігріву, але переважно газові (ми не зможемо в квартирах спалювати пеллети). При централізованому опаленні та прийнятті якісного закону про утилізацію твердих побутових відходів, якщо їх визнати біопаливом, можна побудувати сміттєспалювальні заводи та за рахунок цього отримувати тепло. Так вирішуються дві проблеми – сміттєпереробка та диверсифікація енергоносіїв.

Хороша ідея. Чому ви її не реалізуєте?

– Не лише у Чернігові, а й по всій Україні нічого не відбувається у цьому напрямі. Немає осудної держполітики щодо твердих побутових відходів, що саме собою диктує ставлення до країни, як представника третього світу. Ми досі за рахунок дешевого лобізму хлопців, які збирають ПЕТ-пляшки, не визначилися, що нам потрібно – глибоке сортування чи спалювання сміття. Можна робити і те, й інше.

По-перше, завод коштуватиме €40–50 млн. Щоб обслужити кредит та відсотки за 5–7 років, треба витратити 200 млн грн. Сьогодні потрібно повернутись до цієї проблеми, тому що вартість електроенергії зростає. Потрібно приймати закон, який би визначив, за якою статтею муніципалітет отримає компенсацію. Оскільки українці мають малі доходи і не можуть заплатити стільки, скільки платять європейці за переробку сміття, треба зрозуміти, хто компенсуватиме різницю. Це можна зробити за рахунок "зеленого" тарифу, або за рахунок спецфонду, який накопичується від відрахувань виробників та імпортерів упаковки.

По-друге, треба витратити кошти на роздільне збирання сміття, встановити баки, забезпечити приймання. Але це буде ефективно, тільки коли більше 80% людей сортуватимуть сміття. Якщо менше, система не буде ефективною, знадобляться додаткові сортувальні машини. Але для початку на рівні держави треба визначитись із концепцією.

– Ви почуваєтеся незалежним управлінцем у своєму місті?

- Почуватися і розуміти, що ти перед людьми відповідаєш за результат, - це різні речі. Я не вважає свою думку єдино вірною, я жорсткий на етапі виконання рішення, але я завжди слухаю різні думки на етапі прийняття рішення. Часто хочеться дискусії, а не того, щоби погоджувалися з моєю думкою. Тоталітарний управлінець обов'язково дістанеться до негативного результату. Бажання бути ефективним має передавлювати авторитаризм та перемагати.

У реальному житті ти стикаєшся з тим, що маєш певні пріоритети. Неможливо все одразу зробити. І ми постійно стоїмо на розтяжці – утеплювати будинок чи купити (відремонтувати старий) тролейбус, щоб безпечно перевозити людей. Нам постійно доводиться вибирати, що робити насамперед, а що можна відкласти. Ми змушені працювати у межах того обсягу коштів, який маємо.

— Оскільки ми зустрічаємося у розпал епідемії коронавірусу, чи могли б ви розповісти, що відбувається у місті, яким ви керуєте — у Чернігові?

– Як і у всій країні, ситуація є напруженою. Але спокійна, немає психозу, і багато в чому завдяки тому, що Міністерство охорони здоров'я та центральні ЗМІ стали більш виважено проводити інформаційну політику.

Проблеми є зі стаціонарним киснем, найважливіше – з лікарями. Вузьке шийка - фізичні можливості лікарів. Це люди, їм треба відпочивати, бо вони вигорять на роботі. А перевтома призводить до хвороб та медичних помилок. На сьогодні персоналу медичного достатньо. Немає відставань щодо виплат НСЗУ. Медсестри та технічний персонал, які задіяні у лікуванні коронавірусу, заробляє від 15–20 тис. грн, лікарі — близько 25–30 тис. грн за вирахуванням усіх податків. Це є нормальна зарплата.

– Чому у Чернігові виникала проблема зі стаціонарним киснем?

– Симптоматика хвороби змінилася, і вже влітку бачили, як у інших країнах сотнями люди вмирали від нестачі кисню. Мені здається, тоді треба було детально вивчити критерії споживання кисню. І ось тут стався явний провал: багато в чому через зміну міністра охорони здоров'я своєчасно цю тему уважно не вивчили, не склали прогнозів щодо кількості споживаного кисню. За фактом воно зросло в рази.

Щоб закрити таку потребу, потрібно було або будувати державні підприємства, або, розуміючи існуючі виробничі потужності, прорахувати моменти регламентного обслуговування виробництв. Це основне упущення, через яке виник дефіцит, і це реальний ляп чиновників. На щастя, через брак кисню ніхто не помер, лікарі знайшли можливість вирішити проблему.

Ми як місцева влада побачила, що уряд не завжди здатний своєчасно та адекватно приймати рішення. І оскільки ми відповідаємо за лікування людей, на наступний рік нам треба підготуватися до чергового підйому захворюваності самим. Думаємо, що робити із розвантажувальними рампами.

Справа в тому, що ми можемо брати близько 3,5 тонн кисню. Споживання зросло до 600 кг на добу, отже нам вистачає кисню на 5-6 днів. У ситуації нестабільних постачань це напружує. Ми хотіли б мати технічну можливість приймати 10–20 тонн, щоб маневрувати. Але створення додаткових потужностей потрібно витрачати гроші з бюджету. Поки ми все ж таки сподіваємося за рахунок вакцинування знизити кількість тяжких випадків хвороби, відповідно, знизити споживання кисню.

— Люди не дуже готові щепитися. Може, збудувати буде надійніше?

— Будувати додаткові потужності – безглузді витрати. Згадайте, коли почалася пандемія, всі кинулися скуповувати апарати ШВЛ. Їх можна використовувати лише в окремих випадках. Коли в листопаді були пікові навантаження та в лікарнях було понад 300 пацієнтів, більшість із них перебували на стаціонарному кисні. На ШВЛ – до десятка людей.

Аналогічний приклад – кисневі концентратори. Ми закупили 84 концентратори. Але симптоматика змінилася, кількість і насиченість кисню така, що концентратора недостатньо. Але коли були перебої з киснем, ми не втратили жодного хворого — була доба, коли лікарі підключали кілька концентраторів до однієї маски, щоб людина отримала достатньо кисню. Крім того, ми роздали людям апарати додому для амбулаторного лікування, розвантажуючи таким чином лікарні.

- Як справи з вакцинацією в Чернігові?

– Потік охочих прищепити збільшився. Соціологія показує, що значна частина населення є більш менш активними антивакцинаторами. Але це цифра динамічна. 99% вмираючих – не вакциновані. Люди при здоровому глузді, аналізуючи цю інформацію, частіше схиляються до того, щоб піти і прищепитися.

Я розмовляв зі своїми підлеглими, просив їх дивитися на статистику і робити правильні висновки. У окремих управліннях, відділах були антивакцинаторські настрої. Наприклад, 17 людей працюють, а вакциновано одну. Я питав у керівників: "Коли ви будете ховати своїх підлеглих, у вас не буде почуття своєї відповідальності?" А це справжній сценарій. Тим, хто боявся зміни генетичного коду, я сказав прямо: “Якщо ви помрете, генетичний код не стане кращим. хвіст та ріжки, а якщо вас не буде, ми не зможемо це обговорити”.

Поступово щось змінюється. Я нікого ні до чого не примушував. Вважаю це дикістю. З людьми треба говорити, щоб вони зрозуміли та прийняли вірне рішення захистити себе.

– А ви самі щеплені?

- Як тільки з'явилася нагода, я прищепився тим, що було. Спочатку розумів, що суперечка про те, які вакцини краща, смішна. Є певні політичні моменти – будь-яка держава використовуватиме вплив на просування своїх виробників. Стала доступна AstraZeneca, я їй і прищепився. Хоча напередодні перехворів на коронавірус. Я не хотів хворіти вдруге. Це не найприємніша історія. Було пікових чотири дні, я всім знайомим розповідав – у мене був стан тяжко побитої людини. Так боліло все тіло, що я не міг лежати. Мої близькі теж усі щеплені: мама, тесть із тещею — усі захищені.