Нерентабельні селяни України… Продовження «поштового детективу»

Щовихідних буваю у своєму рідному село Авдіївка, що в Куликівському районі. Це зовсім недалеко від Куликівки, де мешкаю, і всього 35 кілометрів від Чернігова. І то якщо асфальтом, а навпрошки, через придеснянські луки, й того ближче.

Видющі люди кажуть, що в гарну погоду навіть бачать золоті бані древніх соборів міста. Розкішна природа по лівому берегу Десни, понад тисячу гектарів буйних придеснянських лук, озера, річечки, ліси...

В селі у мене батьківська хата, спадок від покійних батьків. Яблуні, посаджені батьком понад півстоліття тому, добре родять і досі. Через дорогу живе моя тітка Ніна, яка у свої 81 рік разом з дітьми і онуками, городянами-чернігівцями, порає два городи, а ще є джерелом невиправного селянського оптимізму й гумору.

Оптимістом нині бути непросто. Село змінюється, в ідилічні настрої впадати не доводиться. Ось і на нашому кутку — Зацеркв`янці уже нема багатьох колишніх хазяїв. Їхня хати знесли або продали діти так званим дачникам, Дехто з них дійсно лише «дачствує», наїжджаючи по вихідних, максимум — на літо. Дехто, вийшовши в місті у відставку чи на пенсію, вже й побудувався на старих дворищах і став селянином. Крім того, влітку приїздить багато люду на відпочинок у ці благодатні місця.

Що ж, місця всім вистачить, земляки приймають приїжджих гостинно, аби лиш ті поводилися, як гості, тобто чемно. Та буває по-всякому. Один такий зальотний постріляв на лузі дядьківських гусей. Було й гірше: двоє отаких заїжджих застрелили на паші корову одного з селян Хто знає, що значить для селянського двору корова, той зрозуміє, що це таке, хто не знає —не зрозуміє нічого. Кажуть, корову пристрелили на шашлики чи котлети в Київ. У якій уже там столичній забігайлівці її зжерли, невідомо, але стрілянина не закінчилася нічим — чи то задобрили чи залякали дядька. Буває, що п’яні «гості» затівають в селі й бійки. А у нашої доблесної міліції все не доходять руки чи ноги й колеса , щоб належно захистити селян, часто-густо беззахисних перед отакими зальотними.

І все ж, люди працюють, святкують, радіють і сумують — коли кому що. Розвалився колгосп? У людей повно тепер власної землі, яку вони вчасно і завбачливо приватизували, як і частину лук. Правда, зараз, в очікуванні земельної реформи, точніше, продажу землі, селяни стривожені. Чи не станеться так, що скрізь виростуть шлагбауми і паркани? Що на наші чарівні й багаті придеснянські луки, в ліси й до водойм не ступиш ногою, не закинеш вудку, не зірвеш гриба чи ягоду?

А найбільше турбот про соціальну сферу села. Кілька останніх років зависали хмари над місцевою восьмирічною школою, все прагнули її закрити під виглядом “оптимізації”. Люди таки ж відстояли. В школі зараз 26 учнів, небагато, але й є менші. До того ж, в селі діє дитячий садок, і в ньому виховується аж 20 дітей, чого нема в деяких набагато більших селах. На наступний рік у школу йде вже 6 першокласників. Влітку в селі народилося двоє діток, причому у одній з родин це вже третя дитина. Так що село живе і житиме.

Люди горою за збереження соціальних закладів, бо є сумний приклад деяких сіл району. Сьогодні закривають школу, завтра дитсадок, післязавтра медпункт, і село поволі перетворюється в хутір. А ті просто зникають.

І прикро, що у земляків щойно з`явилася нова проблема: в селі закрили пошту. Все та ж “оптимізація” і надумана економія. Це при тому, що цього року тут вже закрили ощадкасу (відділення Ощадбанку), і всі роботи по прийманню комунальних платежів перекинули пошті. А в селі на 300 дворів це понад 300 електричних точок, приватних і в установах, стільки ж газових точок, 100 телефонних номерів — загалом понад 700 платіжних квитанцій щомісяця. Це на додачу до власне поштової роботи, а то і передплата на газети й журнали, і доставка людям видань та кореспонденції. А ще нав’язаний пошті продаж галантерейних та господарських товарів. І, врешті, виплата пенсій сотням пенсіонерів. І ось відділення зв’язку, яке й так є поштою, ощадкасою, магазином і пенсійним фондом, виявляється, для села зайве? Поштове відомство, структура найбільшого в державі міністерства транспорту і зв’язку (шість колишніх міністерств), заявило, що не може утримувати приміщення пошти.

Але виявилося, справа не тільки в цьому. Сільська рада запропонувала, що вона прихистить пошту в і так переповненому своєму приміщенні. Тобто всі клопоти по оренді, опаленню, освітленню у поштовиків відпадуть, бо не буде в них і самого приміщення. Що ж почула на цю пропозицію сільська рада від поштовиків Куликівки і Ніжина, куди тепер входить поштова служба району? Все одно, пошту маємо закрити, така вказівка “згори”. Мовляв, курс на економію бюджету, рентабельність. Хоч, схоже, зекономити зоставалося одне — півтори ставки поштовиків, аж … 1200 гривень на двох.

Отож, мої земляки, українські селяни, які раптом стали “нерентабельними” у рідній державі в її 20-у річницю, зараз у роздумах: що рентабельніше для України — закрити пошту чи таку владу з її «рентабельними» структурами?

На фото: Прощай, пошта?

P.S. Цей матеріал уже був підготовлений, коли на «ВВ» з`явилося інтерв’ю головного поштовика області — директора Чернігівської дирекції «Укрпошти» Володимира Приходька. З нього ми дізналися, що з 570 поштових відділень області 250 збиткових. Суща правда! Як правда і те, що збитковими є лікарні, школи, бібліотеки, як і загалом соціальна сфера, хоч там останні роки й пробують займатися комерцією, тобто брати за послуги . Але не витягує ця комерцію на «рентабельність». Правда й інше: у всіх нормальних державах, в тому числі й найринковіших, «найкапіталістичніших» ця соціальна сфера, (збиткова з точки зору ринку) просто є на бюджеті держави, загальному чи місцевому. І все тут. Бо це сфера життя людей, вона вкрай потрібна. Хотілось би подивитися на чиновника, який, захворівши, почув би: лікарні збиткові, ми їх закриваємо, а ти помирай.

Начебто це розуміє і поштове начальство. Бо он які гарні слова говорить Приходько в згаданому інтерв’ю про наше українське село й селян: «Але ж з села не можна піти. Пошта там залишилася єдиним форпостом держави. Це соціальна функція і вона буде залишатися збитковою…».

Ось так: «єдиний форпост держави». Слова, слова, слова…