Мусимо пам'ятати, щоб бути сильними

Сьогодні я поспішала. День, як день, а встигнути треба чимало. І не забути забігти до «Оптики» по нові окуляри.

Зайшла. Приміряю біля дзеркала, сумніваюся, квапливо шукаю у відображенні когось, хто може порадити збоку. Зустрічаюся з сумними блакитними очима. Жінка вже в літах.

– Вам ось ці пасують краще. До личка молодого.

– Ой, та мені вже аж ... років! (усміхаюся).

– А в мене синок на 5 років за вас старший... Загинув в АТО...

Ледь помітно здригнулися зморшки. Я відклала окуляри, присіла. Відразу став зрозумілий цей невгамовний сум змарнілих очей.

Від певного часу я перестала боятися чужого болю. Беру її долоню до своєї.

– Як звали вашого сина?

– Олексій Коновалов.

– Він?!? То ви – його мама?..

Волошкові очі зацвіли теплом... Чернігівець Олексій Коновалов одним з перших пішов в АТО. І став першою втратою для рідного міста. Пам'ятаю гіркоту і безсильну печаль від цієї звістки. За ним на небо підуть інші наші хлопчики, багато...

– Тільки б закінчилася ця війна!.. А ви... ви народжуйте ще, не дивіться на вік! Діти – це найбільший скарб. Страшно ось так в старості залишитися самій. Бачите, як сталося: мою маму, Льошину бабусю, настиг інфаркт. А на другий день не стало Льоші... Бабуся вижила. Та коли дізналася, що коханого онука поховали без неї, від горя осліпла. Вона все життя дихала ним, а він – бабусею. Ще змалечку вирішив стати військовим, і коли ми, жартуючи, питали: «З ким підеш до армії, Льошо?», серйозно відповідав: «З бабусею». Ось так...

– Спасибі вам!.. Спасибі вам за сина! – тихенько цілую жінку в змарнілу щоку. – Я збережу в пам'яті наше знайомство. Маю за честь.

Тактовна продавчиня делікатно не турбувала. Окуляри лежали біля відкритої вітрини. А ми говорили і говорили. Про волонтерство, про наш 13-й бат, про майбутню омріяну перемогу, ціною якої вже стало Льошине життя.

Не бійтеся пускати в серце біль. Пом'яніть. Згадайте. Мусимо пам'ятати, щоб бути сильними.