Как Степанец зелье заговаривала

В канун европейской премьеры фильма «Хоббит: Пустота Смога» в КМЦ «Интермеццо» состоялась презентация книги молодой черниговской писательницы Елены Степанец «Недетские сказки».

Традиционно в сказках Добро побеждает Зло, сказочная нечисть обезреживается и загоняется в болото, все живут долго и счастливо.

А что если в главные герои волшебной сказки пригласить Бабу Ягу? Или Лесовика. Или Болотницу. А люди пусть при этом играют второстепенные роли.- «Настроение в сказках преимущественно минорное, а через все произведения «красной нитью» проходит любовь, – рассказал автор. Кстати, образование Елены – историческое, и ее увлечение реконструкцией быта славян времен Киевской Руси сильно повлияло на содержание сказок.

Писать Елена начала в 2004 году. Несколько раз сказку печатали в журнале «Планета легенд». Лауреат Черниговского областного литературного конкурса для детей и молодежи (2007 год). Направление работ одновременно фентези и исторический. Невзирая на «сказочность», тексты вызывают эффект исторической достоверности.

Во время презентации как подарок раздавалась авторская поэзия, музыка. Кстати, поэзия у Елены вышла на удивление интересная. Вот только почитайте:

ЛЮБОВНОЕ ЗЕЛЬЕ ДЛЯ РЫЦАРЯ

Жила якось в місті Чаклунка-невдаха,
На думку Сусіда – розкішна діваха.
Хоч курси чаклунок давно закінчила,
Та магія, бачте, її не любила.

Оце закохалась вона до нестями,
Про Лицаря мріяла цілими днями,
Гадала як серце його підкорити,
Поки не додумалась зілля зварити.

Чаклунський підручник – як скринька Пандори.
„Потрібен один корінець мандрагори,
Драконяче ікло і жаб’яче серце,
Додати вина, помаранчів і перцю.

Помити, здрібнити, змішати, зварити,
У пляшку скляну те, що вийшло, зцідити.
Щоб Лицар жагою до вас запалав,
Повинен він випити повний фіал”.

У лавці заморських товарів питала:
„Це точно не ікло Кіноцефала?”
Купець урочисто, мов пастир з амвона,
Їй мамою клявся, що то – зуб Дракона.

Вночі мандрагору з землі видирала.
Мовчала рослинка, мабуть просто спала.
Кришила Чаклунка і так поспішала,
Що мало півпальця собі не відтяла.

Впіймала жабисько, на стіл посадила
І довго пробачення в нього просила.
Та розтин зробить не піднялась рука.
Пустити під ніж довелось гусака.

Все спить. Скоро північ. Десь схрапнув осел.
Чаклунка виносить дрова і котел,
Плюс – всі складові для любовного зілля.
В крові закипає могутнє Всесилля.

Бурмоче, шепоче над зіллям закляття.
Чомусь під котлом вибухає багаття.
Обпалені брови, застигла, як лялька,
Стирчать просто в небо волосся спіральки.

Одначе щось вийшло. У склянку зцідила
Густу рідину – на вид підозрілу,
Що пахла вином, помаранчем і перцем,
Корінням, і зубом, і гусячим серцем.

Прокинулось сонце. Займається ранок.
Предмет її пристрасті їде повз ганок.
В сідлі ледь тримається – мовби лунатик.
Щось Лицарю зле від вчорашніх пиятик.

Аж бачить – у зірках шовкова спідниця,
На груди спадають дві чорні косиці,
Та найголовніше – що та господарка? –
У ручках маленьких жаданая чарка!

Що слабкість, ломота в кістках і броня?
Як ангел злітає пан Лицар з коня
Припасти устами до „чаші Грааля”,
Позбутись чіпкої хмільної печалі.

Все вихлестав. Раптом в очах переляк.
Здригнувся раз-другий, на місці закляк.
Підскочив і втік, підіймаючи пил.
І, кажуть, з тієї пори вже не пив.

Сусід усе бачив, від реготу плаче.
Чаклунка ридає: ”Проклята невдача!”
Як шваркнула чарку об камінь бруківки!
Як грюкне дверима своєї домівки!

Холодний вже вечір на землю спадав.
Сусід до Чаклунки на чай завітав.
Підсівши близенько, цілує й лоскоче,
До неї схилившись, на вушко шепоче:

”Красуне моя, нащо вам та наука?
Від неї нестравність, безсоння, розпука.
Моя ви лілея – вся мед і атлас,
А Лицар ваш – бовдур, не цінить він вас…

Коротше! Давайте без всяких ексцесів,
Прошу вас, виходьте за мене, Принцесо!”

Від дня, як бучне відгуляли весілля,
Колишній Чаклунці уже не до зілля.
Борщі, чоловік, із шитва витребеньки,
В неділю з сусідками посиденьки.

Лиш інколи о північній порі,
Буває, літає вона на мітлі.

І як, бонус всі присутні змогли прослухати авторську пісню Олександра Колесника «Хоббіт».
У печері, в самому серці скелі
чути давнього струмка зловісний спів -
То Драконова прихована оселя,
Сховище давно забутих снів.

Стародавнє злато там лежить горою,
Безліч зброї та чарівних кілець,
Вкритих кров’ю поколінь героїв,
Що у темряві зустріли свій кінець.

Знову в серці має хтось надію
Подолати Охоронця підземель,
Що століттями над скарбом мертвих скніє,
Та розвіяти прокляття вовчих скель.

 

Кличе подорож знов
Крізь стіну дощову
Крізь хащі та прірви
Я йду до мети -
На мечі моїм кров,
Я тим лезом зітну
Дракона корону,
То хай пощастить…

 

Елена Степанец: «Любовное зелье для рыцаря»