«Не нашкодь» - перша заповідь не лише лікарів, але й журналістів

Відомий британський журналіст, доктор наук з історії філософії, який працює в Лондонському Бюро розслідувальної журналістики (TheBureauofInvestigativeJournalism) віднайшов дієвий алгоритм проведення якісного розслідування, який полягає у дотриманні журналістами 16 правил.

Два останні правила гласять: «Ставте під сумнів будь-яку інформацію – самостійно перевіряйте факти. Найкраща верифікація – звернутись до фахівця який на цьому розуміється».

Дійсно, дуже цікаво читати журналістські розслідування, які ґрунтуються на перевірених та достовірно встановлених фактах.

           З цієї точки зору, неоднозначно сприймається нещодавня публікація, оприлюднена ресурсом gorod.cn.uaпід яскравим заголовком: «Черниговских пожизненников судили судьи без присяг и полномочий».

Стаття стосується перегляду за нововиявленими обставинами вироку суду, винесеного в одній з найрезонансніших кримінальних справ Чернігова стосовно жорстокого вбивства двох студентів, що сталось в далекому 2000 році.

Журналістське розслідування стосувалось цікавого аспекту справи – з’ясування наявності повноважень здійснювати правосуддя суддями, які брали участь у розгляді цієї справи. Ймовірно причиною такого інтересу слугували доводи апеляційної скарги захисників засуджених, яких в статті ненароком названо «авдокаты».

Цитата замість висновку

В перших десяти абзацах процитованого тексту апеляційної скарги наведено обґрунтування позиції неповноважності на день розгляду справи судді Апеляційного суду Чернігівської області у відставці С. Рудомьотової. Примітно, що після цитати висновку сторони захисту, автор статті переходить до висвітлення наступної теми – нескладення іншими суддями, які розглядали справу, присяги на вірність Українському Народові, залишаючи питання повноважності головуючого без жодної відповіді.

Всі сподівання на розсуд читача та його вміння аналізувати інформацію. Що ж, спробуємо розібратись: повноважна чи ні? Свободу слова ще ніхто не скасував.

За загальним правилом, закінчення повноважень судді є юридичним фактом, який настає виключно у передбачених законом випадках. Як бачимо, перше обрання С.Рудомьотової суддею Буринського районного народного суду Сумської області відбулось в 1982 році на підставі Закону УРСР «Про вибори районних (міських) суддів УРСР» від 05.06.1981 року. На той час судді обирались громадянами всього району на основі загального і прямого виборчого права, строком на 5 років.

По закінченню п’ятирічного строку повноважень, в 1987 році С. Рудомьотову було обрано суддею Конотопського районного народного суду Сумської області. На час призначення С. Рудомьотової на посаду судді обласного суду (січень 1996 року) діяв Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року, положення ч. 3 ст. 9 якого встановлювали десятирічний термін повноважень судді.

Призначення судді здійснювалось Президентом України на підставі ст. 42 Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України, який передбачав дію законодавства України лише в тій частині, що не суперечить нормам Договору.

Таким чином, порядок призначення на посаду судді встановлювався Конституційним договором, а обчислення терміну повноважень здійснювалось на підставі закону, який в цій частині жодним чином не суперечив Договору. В момент введення в дію Конституції України С.Рудомьотова мала відповідні повноваження, які закінчувались лише в січні 2006 року.

Варто також додати, що на той час, як і зараз, з’ясування питання наявності у судді повноважень здійснювати правосуддя дуже ретельно перевірялось при допуску такого судді до роботи. Тим більше, до розгляду кримінальних справ. Відповідні обов’язки сумлінно виконувались органами юстиції, які були уповноважені законом здійснювати підбір суддів. Втім, щоб ми зараз не гадали, останню крапку в цій історії праві поставити тільки суд.

Суддівська присяга: формальність чи юридичний факт?

Наступна частина публікації стосувалась проблеми відсутності присяги в особистих справах суддів, які обирались на посаду до проголошення Україною незалежності. Для з’ясування цього питання автор скористалась правилом № 16 журналістських розслідувань та зверталась до органів системи правосуддя, їх посадових осіб.

Варто зауважити, що це питання вперше було підняте під час проходження процедури кваліфікаційного оцінювання суддями – кандидатами до нового Верховного Суду. Відповідь на нього лежить в площині аналізу законодавства про статус суддів, яке декілька разів зазнавало докорінних змін.

Так, Закон УРСР «Про судоустрій України» від 05.06.1981 року не містив положень, які зобов’язували обраних громадянами суддів складати присягу. Вперше відповідні положення з’явились в 1989 році в Законі «Про статус суддів в СРСР», який передбачав принесення присяги для вперше обраних суддів (ст. 11). Таким чином, єдиною умовою обов’язкового складення суддею присяги був факт його обрання вперше. Заслуговує на увагу також той факт, що закон не пов’язував принесення присяги судді з появою в нього повноважень здійснювати правосуддя. Єдина умова – обрання суддею.

Після проголошення Україною незалежності, в 1992 році було прийнято Закон «Про статус суддів», який також передбачав прийняття присяги вперше обраними на посаду суддями (ст. 10) та не пов’язував з цим наявність або відсутність в них повноважень. Цей закон не містив перехідних положень, які б зобов’язували приймати присягу суддів, які були обрані до 1992 року.

Наведені обставини об’єктивно зумовили настання ситуації, за якої подальше прийняття присяги суддями, обраними до набрання чинності цим законом, здійснювалось ними за бажанням: або усно перед колективом суду (без фіксації) або шляхом підписання тексту присяги. В 2001 році до вказаного законодавчого акту були внесені зміни, які передбачали складення присяги вперше призначеними суддями перед Президентом України.

І лише з прийняттям в 2010 році Закону України «Про судоустрій і статус суддів», складення особою, призначеною вперше на посаду судді присяги стало необхідною умовою набуття права вершити правосуддя. Таким чином, починаючи з липня 2010 року з урочистої обіцянки додержуватись певних зобов’язань, присяга судді переросла в акт, що породжує юридичний факт. Зверніть увагу, що у всіх випадках складення присяги передбачалось лише тими особами, які вперше потрапляли до суддівських лав.

До 2010 року прийняття присяги належало більше до категорії моралі, ніж права. У зв’язку з наведеним, дещо маніпулятивним видається цитування правової позиції ВСУ, зміст якої не має відношення до суті піднятої в розслідуванні проблеми прийняття присяги судді. Також дивним виглядає згадування про спілкування автора з одним зі спікерів Регіонального судового форуму – суддею С.Щоткою.

Будучи очевидцем цієї розмови, зазначу, що секретарю ВККСУ було постановлене загальне питання абстрактного характеру, на яке отримана така ж абстрактна відповідь безвідносно до будь-чого. Однак питання досить складне з юридичної точки зору. Відповідь на нього потребувала підготовки, тому за таких обставин, прив’язку його коментаря до змісту статті про розгляд конкретної кримінальної справи, не можна визнати достатньо виправданою.

Резюме. Коментування в медіа-просторі судового розгляду резонансних справ накладає на журналістів, які цим займаються, обов’язок перед суспільством бути максимально об’єктивними та неупередженими. Кожен висновок та гучна заява має базуватись виключно на перевірених фактах.

В протилежному випадку, на жаль, при всій цікавості та змістовності окремо взятого журналістського розслідування, публікації можуть сприйматись як лобіювання інтересів однієї зі сторін судового розгляду з метою тиску на суд.

Окреслена ситуація актуалізує проблематику запровадження професійної судової журналістики, як ефективного механізму громадського контролю судової гілки влади. Журналісти-викривачі повинні бути максимально поінформованими стосовно всіх аспектів теми розслідування та подавати читачам інформацію в максимально об’єктивному світлі, не нашкодивши судовому розгляду справи.

Тетяна Ющенко, адвокат, експерт програми реформування судових та правоохоронних органів Українського інституту майбутнього (UIF)