Верблюжа дорога студентки

Ранок, неділя. Жах!!!!!!

Закриваєш очі — обід, а начебто хвилинку дрімала. Як завжди, збираєш себе, а паралельно і речі докупи, і націлюєшся на шлях “у науку”.

Мама дбайливо спакувала два пакети їжі. Два тому, що ти зловила її якраз на третьому.

Далі все просто.

Ти, така вся на підборах 15 см, з маминими пакетами, сумкою з одягом, просто сумочкою, по щойно розталій багнюці, крокуєш до найближчої автобусної зупинки.

Проблемний старт

Ну, щодо “крокуєш” я перебільшила: ти плентаєшся, повзеш, лізеш, але дуже весело, з вогником! По досягненні цілі “ЗУПИНКА”, можна скинути частину баласту, і спокійно собі чекати на найближчий транспорт в сторону Чернігова.

10, 20, 30, 40, 50 хвилин і от, на чотирьох пошарпаних колесах, з мурзатими вікнами, і взагалі “з дуже європейським виглядом” підїжджає автобус. І здавалося б, от воно, щастя!!!

Але ні. Проблема № 1: треба якось затрамбуватись, № 2: затрамбувати речі (причому, це набагато тяжче, ніж проблема №1).

І у фінальній стадії, після виконання перших двох пунктів, треба передати 10 гривень водію. Вони, як на зло, виявляються номіналом по гривні, одна з яких обов'язково випаде на підлогу. Після деяких маніпуляцій, ти вже майже знайшла своє місце серед пульсуючої маси решти студентів, які мігрують до міста.

Що було? Що буде? Чим серце заспокоїмо?

Трохи призвичаївшись, починаєш помічати знайомі обличчя, чути різноманітні бесіди. Ще б пак, для спостереження у тебе є ще, як мінімум, хвилин сорок п'ять. Один зі студентів-першокурсників веде розмову з другом:

- Ну шо ти, живий?

- Да шось таке є. Вчора довезли, вигрузили. Зранку проснувся, краще б не просинався.

- Я теж. Дивно, чого ж це так погано, зазвичай все якось легше.

Подібна розмова тримає хвилин 20, з перерахуванням не надто приємних моментів. Її вінцем для мене стала фраза:

- Ти ж знаєш, останні 5 чарок ніколи не закушую.

Феномен полягає навіть не в логічноу запитанні “а скільки ти взагалі їх випиваєш”, а у тому, з якою гордістю вона була сказана.

Залишивши у спокої горе-студентів, шукаєш розмови іншого напряму. За хлопцями зручно влаштувались дівчата. Але, повірте, їх розмови перезняті, як під кальку, з почутих перед тим.

Випалена до сивини блондинка заявляє:

- Тож був той, ну як його... А, ладно. Все одно п'янана була.

І тут ти розумієш, що твій жах недільного ранку полягає у тому, що ще тиждень ти не побачиш батьків, не виспишся, через перенавантаження учбовим матеріалом. А цих людей все набагато гірше, вони ж “останні 5 чарок ніколи не закушують”...

З поліетиленом на голові

Коли ми досягли в'їзду до міста потихеньку кількість людей зменшувалася, а повітря ставало більше. Зупинка “міська лікарня” кінцева, для тих, хто прямує до Києва. Підземний перехід, який демонструє купу спокус витратити те, що мама дала на тиждень життя.

Згодом маршрутка Чернігів-Київ, мінус 40 гривень з твоєї кишені за проїзд і дві години дороги.

Але тут вже видно зовсім інший аспект людського життя. Яке-не-яке живе спілкування молоді в автобусі з села замінюють новомодні гаджети.

Люди в маршрутці виглядають наче б то у полеітеленових прозорих пакетах, які їх відгороджують від усього зовнішнього. Тому ці дві години доводиться спати або насолоджуватися пейзажами за вікном.

Причому останнє , як на мене, цікавіше ніж дивитись черговий блокбастер на планшеті.

Станція метро “Лісова”.

Мокроногі мрії

Тобі пора виходити і ти згадуєш, що на підборах і ще довго добиратися, починаєш сумувати, але водій, що вдало припаркував маршрутку біля здоровенної калюжі, з легкістю вирішує це питання.

Мокрі ноги. Два верблюдячі горби в формі сумок. Неймовірно швидкі потоки людей. Ескалатор, що дратує своєю повільністю. Вагон, де купа запахів, ні, навіть ароматів зливаються в “неперевершену феєрію”.

Залишилося небагато: пересадка на “Театральній”, і ти майже біля цілі.

Столітній, але вічномолодий голос попереджує : “Станція Печерська”. Ти швиденько чаламкаєш до гуртожитку, де тебе чекає 8 поверх з непрацюючим ліфтом.

І от, нарешті, залізаєш на другий поверх ліжка і розумієш, що ще один день твого життя пройшов дарма.

А вночі тобі сниться, що ти дома, відкриваєш спеціальну капсулу стаєш і раз, ти в бажаному місці призначення. Мрії, мрії, мрії...

Катерина Лук'яшко, слухачка зимової школи журналістики

До теми: “Віват…!” захопила перед 8 Березням!

Депутати люблять читати і рахувати

Останній удар млинцями по зимі (фото)