Останнє оновлення: 18:00 п'ятниця, 21 липня
Думка
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Що робити з Донбасом?
Що робити з Донбасом?

Що робити з Донбасом?

Може, дійсно «відрізати», щоб завершити війну, якщо Україна і світ не здатні її завершити?

Два з лишком роки тому, коли на Донбасі спалахнув сепаратизм, а потім війна, ідея «відрізати» Донбас від України не мала багато прихильників.

Звичайно, лунали й такі думки, що, мовляв, Донбас – це п’ята колона в державі, що це регіон кримінальної економіки, вкрай зрусифікований, власне – російський плацдарм в Україні.

Тому зустрічається думка: краще «не мучитися», а відділити Донбас , відділитися від нього, нехай заражений сепаратизмом регіон живе, як хоче, – або сам, у самозваних « народних республіках», Донецькій і Луганській, або взагалі приєднується до Росії.

На противагу цим думкам сильніше лунали інші. Про те, що це безпрецедентно в нашій новій історії – віддавати території, що на цьому процес не зупиниться, за цим може відбутися втрата наступних територій країни.

Тим не менше, час іде, війна триває третій рік. І третій рік велика частина Донбасу – майже половина за територією і дві третини за населенням – абсолютно не підконтрольна Українській державі, тобто фактично поза нею. За що ж гинули на Донбасі й гинуть нині українці, наші військові? І мирні люди теж. І понад півтора мільйони біженців. Тож цілком закономірно знову лунають голоси за «відрізання» Донбасу.

Резонансну пропозицію зробила недавно відома журналістка, депутат парламенту, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар. Вона запропонувала провести всеукраїнський референдум щодо визначення долі Криму і Донбасу. Уже сама постановка питання про референдум допускає можливість і такого його вердикту, як погодитися із втратою Криму й добровільно відокремити від України Донбас.

Усе це йде абсолютно врозріз з офіційною позицією нашої держави: і Крим, і частина Донбасу окуповані Російською Федерацією, Україна ніколи не погодиться на це й вимагає повернення цих територій.

Пропозиція референдуму викликала й збурення в медіа-просторі. Наприклад, політичний аналітик Олександр Солонько у статті в «Українській правді» безапеляційно заявляє (виділення його): «Спочатку держава має відновити свій суверенітет, а потім уже розробляти механізм можливого прямого волевиявлення».

Звичайно, якщо «відновити свій суверенітет», тобто повернути нині втрачені території, – то про що мова, нащо тоді й референдуми. От тільки біда, що «відновити» все ніяк не виходить, і це вже третій рік.

Ще категоричніший у своїй заяві міністр закордонних справ Павло Климкін. Він відкидає навіть ідею повернення контролю України над Донбасом, якщо регіону буде надана автономія: «Якщо ми надамо Донбасу автономію, як того хоче Росія, це буде шляхом до федералізації України, до її ослаблення та розділення. Цього Росія і прагне. Це буде легітимізація російського протекторату на Донбасі. Після цього стратегія РФ полягає в тому, щоб заштовхнути цей протекторат назад до складу України в якості троянського коня».

Отже, лише повне визволення Донбасу й навіть Криму, поспіхом уже внесеного Росією до свого складу. Жодних автономій, федералізації, жодного референдуму!

Прекрасна патріотична позиція. От тільки як цього досягти? І чому й далі лунають інші пропозиції – остаточно відділити від України Крим і Донбас? І вберегти «в чистоті» всю іншу велику Україну, без сепаратизму і «троянських коней».

Ця начебто логічна думка продиктована нашим безсиллям і безнадією, що все вирішиться нормальним шляхом – і повернемо території, і припиниться війна. А ще такі пропозиції породжені усталеною, на жаль, ось уже третє десятиліття філософією нашого суспільства – обирати менше з двох зло. Що апробоване на численних виборіадах.

І все ж, давайте якщо не підтримаємо ту ідею про «відокремлення», то хоча б зрозуміємо її причини. Головна – війна, що триває, і загибель людей.

Трохи історії. Не будемо зараз заглиблюватися в початок цієї війни. Це окрема і велика тема – як саме ми втрачали Крим і Донбас. Рано чи пізно все це стане відомим. Поговорімо про останню, але дуже затягнуту й не завершену по сьогодні фазу трагедії – війну після «перемир’я».

Що було до цього – лише пунктирно. Захоплення російським десантом під орудою полковника Збройних сил РФ Гіркіна міста Слов’янськ. Потім марш сепаратистів і десанту на Донецьк, остаточне захоплення його, а також Луганська. Так звані «референдуми» про відділення від України, створення «народних республік». Повна ліквідація влади Української держави на цій території.

І закономірна для будь-якої країни реакція нашої держави – придушення антидержавного заколоту. На жаль, це не вдалося. Як тільки наша армія пішла у наступ улітку 2014 року, Росія кинула на не підконтрольну нам територію своїх військових і разом із місцевими «ополченцями»-сепаратистами завдала тяжких поразок нашій армії (Іловайськ). Наскільки наша армія була розвалена «папєрєдніками», наскільки тут проявилася нездарність нової влади, зокрема військового керівництва, а то й пряма зрада – це теж колись з’ясується.

Поки що констатуємо факти: вже після кількох днів справжньої війни, на кінець серпня – початок вересня, воюючі сторони сіли за стіл переговорів. У столиці Білорусі Мінську. Так народилися перші Мінські угоди, підписані 5 вересня 2014 року. Щоправда, на дивному рівні: з боку України – пенсіонером Кучмою з незрозумілим статусом і повноваженнями, з боку Росії – другорядною, хоч і офіційною особою, а також представниками ОБСЄ. Це Організація безпеки та співробітництва в Європі, за задумом – потужна міжнародна миротворча структура, утворена ще за рішенням знаменитої Європейської наради з безпеки та співробітництва в Хельсінки 1975 року. ОБСЄ і зараз , з горем пополам, «миротворить» від імені Європи на Донбасі. Підписали угоду і лідери сепаратистів, хоч їх і не визнавали суб’єктами переговорів, тобто вважали (і справедливо) маріонетками.

Про Мінські угоди балакають уже понад 2 роки, хоча далеко не всі їх читали. Наведемо лише пункт № 1 угоди, головний при всіх переговорах: «1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї».

Припинити вогонь, бойові дії! Негайно. Таке правило будь-якого перемир’я. А вже потім – вести переговори аж до укладення повного миру, припинення війни. Власне, шляхи цього миру і були окреслені в наступних пунктах угоди.

Через 15 днів учасники переговорів у Мінську підписали «Меморандум» від 20 вересня. Першим пунктом у ньому дублюється пункт № 1 Мінської угоди. Ось він: «1. Припинення застосування зброї вважається загальним». Наступні 9 пунктів присвячені одному: конкретизують деталі цього припинення бойових дій.

Здавалось би, все! Жодного пострілу!

Війна продовжувалася… П’ять місяців підряд. Нарешті відбувся Мінськ-2, на найвищому рівні. Три президенти – Франції, України, Росії, канцлер Німеччини, глави чотирьох держав, у тому числі найбільших у Європі Німеччини і Франції. Після тяжких, майже цілодобових переговорів глави держав 12 лютого 2015 року підписали Мінську Декларацію, якою повністю підтверджено чинність Мінської угоди від 5 вересня 2014 року.

Глави держав постановили: негайно припинити війну! А далі – мирне врегулювання, ліквідація одної з гарячих точок Європи.

Усе? Мир, жодних пострілів? Однак ідуть наступні півтора роки війни…

Кожного дня на лінії фронту в Донбасі всі ці півтора роки, як і попередні півроку – обстріли, з гармат, мінометів, стрілкової зброї. Кожного дня гинуть наші військові. Чому вони гинуть? Чому щодня обстріли? Це запитання – до світу, до Європи. Адже Мінську Декларацію, крім України (жертви агресії), крім Росії (агресора), підписали Німеччина і Франція. Запитання до глав цих великих держав: ваш підпис чогось вартий?

А тепер – запитання до української влади. Вона всі ці 2 роки вустами своїх «речників АТО» повідомляла: «Сьогодні загинули 2 наші військові, поранено 5». Для прикладу, бо щодня лунали якісь інші цифри. Їх тарабанили по телевізору мільйонам українців уже спокійно, як зведення з обмолоту зернових чи статистику про наявність свиней та птиці. А йдеться ж про живих людей, наших українців, молодих солдатів. Якщо день-два обходилося без загиблих, то наступного дня повідомлялося про кілька смертей. За бажання можна порахувати цю смертну статистику, скажімо, засівши в Інтернеті. Але (нехай вибачать за таку приблизність) очевидно, що за 2 роки війни, за більш як 700 днів обстрілів на Донбасі – в період «миру і перемир’я»! – загинуло понад півтисячі наших військових. І кілька тисяч отримали поранення. Причому вони є різні, деякі роблять людей каліками, і котромусь молодому хлопцеві судилося до кінця життя бути без ноги чи руки.

До речі, про поранених. Поранення є і смертельні, коли помирають через день-два після поранення, а інколи й через багато місяців. Так от, коли нам повідомляють, що «сьогодні один убитий, шість поранених», чи повідомляють згодом, що хтось із цих поранених через день-два помер від ран? Чи нас і далі тримають в облуді й омані, як і загалом у цій переповненій брехнею війні?

…Навряд чи сильно втішило невелике затишшя («режим тиші») на початку вересня. Хіба ми можемо сказати, що вже пролунав останній постріл цієї війни? Ось і знову гинуть солдати. І як щодо тисяч молодих синів України, які вже загинули чи поранені в ці 2 роки дивного «перемир’я»?

Повторю сказане вище: не можна віддавати нашу землю. Але так само не можна, щоб тривали обстріли й гинули люди. Виходить, ми – між двома «не можна», знову між двома видами зла? Як бути?

Петро АНТОНЕНКО


Збільшити

Фото Олени Развадовської


Збільшити

Фото Мар`яни П`єцух

Коментарі (1)

вася | 2016-09-19 20:15

Если не знаешь,что делать поступай по закону. Минск-2 пока единственный документ,другого нет. Там всё ясно как 2*2=4 вперед ребята!!!
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Робоча група рекомендувала збільшити вартість проїзду у тролейбусах Чернігова

SVOBODA.FM


RedTram
Загрузка...
Північний вектор