Біг по колу Майдану

Скільки ще революцій потрібно для еволюції України?

Розчарування Майданом…Про це говорять все більше. І проводять паралелі з розчаруванням від попередньої влади, від Помаранчевої революції.

Але чи не є це, за тою ж аналогією, «розчаруванням від зачарування»? Наслідком того, коли люди хочуть всього й одразу?

Але на якій підставі?

Взагалі-то, дійсно поки що влада не виконала жодної вимоги Єврореволюції в Україні. А їх Майдан оголошував багатократно,  вже другий місяць підряд, на щотижневих мітингах, які ще називають Народним віче. І що ж? Ці вимоги так й зостаються ними. Відставка президента Януковича. Дострокові президентські і парламентські вибори.  Відставка уряду, міністра внутрішніх справ, покарання винних у репресіях проти учасників протестів.

   Все на місці. Свіжий закон про амністію учасникам акцій протесту не діє, бо його, за твердженням Генпрокуратури, неможливо зрозуміти. Натомість ніхто з силовиків так і не покараний, від міністра до рядового беркутівця.

   Візьмімо найгучніший терористичний акт влади — побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада. Вперше за часи  незалежності  держави на центральній площі її столиці жорстоко   побито учасників акції, не забороної жодним законом і Конституцією. Побоїще, засуджене всіма, навіть главою держави, щиро вже чи лукаво. І ось за більш як місяць жодного зрушення в розслідуванні, яке веде Генеральна прокуратура. Більше того, спочатку побитих студентів самих зачислили…у злочинці.

На  них склали протоколи по звинуваченню в хуліганстві, тобто готувалися  порушити  кримінальні справи. Лише завдяки роботі адвокатів  з побитих студентів зняли  підозру у вчиненні злочину. Але їх перевели в статус …свідків. Знову працюють адквокати, і друга дія цієї комедії таки завершена: студенти нарешті  отримали статус потерпілих у справі. І це все, чого долсягнуто за більш як місяць. Що  можна говорити про інші численні прояви насилля з боку правоохоронних органів, про облудні вердикти прокуратури і судів.

     Насилля породжує  насилля. Про це  трохи далі. А зараз констатуймо, що Єврореволюція, Майдан зависли в якійсь дивній, непеваній ситуації. То ж цілком логічна вимога протестуючих до своїх лідерів  — виробити нарешті якусь стратегію революції. За ці місяці з трибуни  Майдану вже неодноразово оголошували всілякі Маніфести,  Плани,  інші звавалося б стратегічні окреслення  Майдану і революції. На тому тижні майданівцям  штаб роздавав «План  дій  Майдану на січень».

Понад 20 пунктів, всі починаються   з канцелярського набору дієслів: «Провести», «Здійснювати», «Оголосити», «Звернутися», що нагадує постанови бюро райкому партії радянських часів. Притому, практично всі ці заходи передбачають широке роз`яснення їх мільйонам людей в Україні, потужну агітаційну роботу. Але опозиція, загалом демократичні сили, роками демонструють якраз нездатність вести агітаційну роботу. Починаючи від чомусь  забутого  давно перевіреного методу листівок, і завершуючи створенням потужного демократичного медіа-простору.

    В цій ситуації цілком природнім став сплеск громадської думки, цілий океан ідей і пропозицій, а також різних креативних ходів протестуючих. Ідей  у нас не бракувало ніколи.  Всі знають, що треба робити, принаймні, знають, що у нас не так і його треба змінити. Значно менше тих, хто скаже, як це робити, і ще менше таких, хто пробує втілити свої ж ідеї в життя. Тому не варто надто серйозно втягуватися в дискусії, правильне чи ні пропонують і чинять учасники акцій.

Скажімо, треба чи ні робити факельні марші вулицями міст?  Хтось  це  проводить, хтось цього не схвалює, то й що? Так само, мабуть, зайвими є дискусії про потрібність чи непотрібність пікетування і блокування маєтків вищих посадівців влади,  щодо вояжів учасників Автомайдану.  Слушно сказав про це В`ячеслав Кириленко: «І партизанські вилазки, і окопна війна, і наступ широким фронтом – все це потрібно. ..Це ж революція, а значить жива творчість людей. Вільних людей, а тому дуже творчих. Ці люди будуть боротися так, як їм підказує серце. І це найбільша загроза режиму Януковича.»

   Значно серйознішою є інша тема: спроби влади розколоти Майдан. Насамперед, поділом його на так званий політичний і громадський, на що чомусь «ведуться» і самі майданівці. Особливо активний так званий громадський сектор, де торочать про якісь аж 50 громадських організацій. Є підозра, що деякі з них не те що не мають всеукраїнських  структур, а взагалі складаюься з голови, секретаря і стільця. І утримуються на гранти або подачки бізнесу.

Відтак, ця «громадськість», яка сипле «ультиматумами» політичним партіям опозиції,  завтра без цих партій  не матиме на Майдані шматка хліба і склянки чаю, не кажучи вже про серйозніше. І взагалі як можна щось говорити про аполітичність, будучи учасниками революції, абсолютно політичної дії за  визначенням. А от же ні, скликається у Харкові якийсь всеукраїнський Форум Євромайданів, на який при виборах делегатів в областях була дана негласна вказівка — «представники партій небажані».  А при цьому серед віп-учасників Форуму називають, наприклад, письменників. які на останніх  парламентських виборах очолювали виборчий список одної з партій, технічної, звичайно,  а ще —  нинішні  ініціатори новостворюваної партії. Куди вже більша «деполітизація».

   І вже надто серйозна ще одна тема — протистояння і насильства. Давайте також перестанемо лукавити й в іншому: називати Єврореволюцію, Майдан, ці акції мирними. Революції за визначенням не є мирними. А які це мирні акції — перекриття барикадами вулиць міст, захоплення будівель державних і громадських органів, якщо це статті такі-то Кримінального кодексу. Інша річ — яка ж це буде революція і без барикад? До речі¸є й така  пропозиція: локалізувати Майдан до меж власне Площі Незалежності, до половини площі, до  «парників» на парному боці Хрещатика, і стояти наметами саме там, звільнивши центральні вулиці.  Але кого це влаштує?

    На запитання, наскільки законним і «мирним» є захоплення будівель, один депутат опозиції заявив, що у революцію бувають і «прямі вияви народовладдя». За  сумною іронією долі, саме цього молодого депутата двічі  до крові побила в сутичках міліція, через що йому можна лише цілком щиро поспівчувати. Але, очевидно, побиття протестуючих ті, хто б`є, теж назвуть «прямим виявом народовладдя», адже вони теж частина цього народу і служать більшій частині його,  тій, що й обрала цю владу.

   Отут уже серйозний розкид думок. Звичайно,  примітивною є теза, що опозиція мало не влаштовує бійки, адже, мовляв,  якийсь ексцес відбувається щотижня, якраз перед скликанням чергового мітингу-віча. Владу нема потреби провокувати. Схоже, вона вже не може без насилля і сама нацьковує на людей своїх опричників.

   І все ж, прислухаймося, що сказала Руслана Лижичко, член Ради Майдану. Детально описуючи чергове нічне побиття «Беркутом» людей під Святошинський судом, а потім під райвідділом міліції в ніч на 11 січня, Руслана  свідчить: «Десяток або декілька десятків пацанів в пов'язках наскакують, провокуючи беркутню на бійку, а потім розчиняються серед людей, яких вони реально "підставляють". Сьогодні біля автобусів була "класика їхніх  маневрів"  —  навколо купа незахищених людей, а ці "справжні" б'ють беркутів по ногах, намагаються вдарити через голови людей, лишаючись в недосяжності і фактично прикриваючись людьми, ще й провокують до бійки тих, хто тримається з останніх сил, щоб не лінчувати недолюдків в погонах. Це ми і називаємо провокацією.»

    Запитання просте: невже так важко відловити тих, кого названо провокаторами? Комендант Майдану нардеп Аваков повідомив, що «Безкуту» в ту ніч протистояла 14-а сотня Самооборони Майдану. Ця сотня могла б вгамувати провокаторів? Чи не могла? Чи не хотіла? Запитання не зайві в цій розжареній суспільній  атмосфері.

    Але і  влада стоїть на своєму. Чого варта заява міліції, що вона могла б і стріляти  у людей в ту ніч.  «Працівники міліції мали законні підстави для застосування зброї, коли правопорушники намагалися захопити спецавтомобіль конвою. Про це, коментуючи події в ніч на 11 січня під Києво-Святошинським судом та Святошинським райвідділком міліції заявив тимчасово виконуючий обов’язки начальника управління МВС у Києві Валерій Мазан, повідомляє прес-служба МВС.»

    Звичайно,  по-своєму правий і політолог Володимир Фесенко: «Якщо влада не захищає, не розслідує, не карає людей, які роблять такі кримінальні дії. Тоді люди почнуть самі діяти. І рано чи пізно виникатимуть акти помсти... Коли починають використовувати в політичній боротьбі кримінальні елементи і кримінальні дії – підпал машин, побиття людей – це фактично провокування насильницьких дій з іншого боку».

   Та  все рівно,  розбиратися, хто кого перший вдарив — все це глухий кут, політичний клінч, у який увійшли влада і народ. Тому все актуальнішим стає питання СТРАТЕГІЇ. І навіть не Майдану, стратегії держави, нашого суспільства. І дуже шкода, що за деревами часто не бачать лісу. В цій сув`язі висловлю ще одну несподівану  думку: а чи так уже важливо, висуне Майдан, опозиція єдиного кандидата на президентські вибори чи  її лідери підуть на них окремо? Між тим, це питання роблять настільки вже гіпертрофованим, що ним «затулили білий світ».

    У нас взагалі люблять багато з чого робити «великі очі». Пригадую, як тижнів за два до саміту у Вільнюсі один знайомий, розумний чоловік, гаряче  доводив мені, що  підписання  Україною  Угоди  з ЄС  —  це щось   доленосне, яке  буває один раз на триста років, а  непідписання — це мало не кінець світу. І годі було переконати його, що цих «кінців світу» у нас уже було й було за ці  два десятиліття.

   Час уже перейти від категорій «доленосносне» чи «кінець світу» до глобальних речей. Чому б замість скандування  безкінечних мантр на кшталт «Банду  —геть!», «Януковича — у відставку!» опозиції, Майдану не почати   підготовку абсолютно конституційного  референдуму про відставку президента і дострокові вибори? Цю ідею висловив Михайло Бесараб.

Закон про референдум вступив у дію недавно, він не дуже досконалий. Влада чинитиме всілякі перепони його проведенню саме на цю тему. Але навіть це перешкоджання, пише автор, буде дієвою агітацією проти такої влади. Принаймні, це вже буде якась дія, замість топтання на місці чи бігу по колу. До речі, щодо бігу, автор наводитьчудове порівняння. Як би це виглядало, якщо спортсмени вийшли б  на старт і не знали, що вони біжать: спринт на 100 метрів чи марафон на 42 кілометри? Дивна ситуація чи не так? Адже це зовсім різна стратегія бігу. А от  люди виїходять на майдани і не знають, чи йти завтра на штурм, чи починати  тривалу облогу?

    Між іншим, сьогодні в столичній агенції УНІАН проходить прес-концеренція представників громадськості, на якій вони якраз і виступають з ініціативою до політичних партій почати процес підготовки такого референдуму. У прес—конференції анонсовані такі відомі політичні і громадські діячі, як Герої України  Дмитро Павличко, Левко Лук`яненко, як В`ячеслав Брюховецький,  Василь Овсієнко, Володимир Василенко.

    Яку державу  ми збудували і який державний устрій нам потрібен? Це питання більш важливе, ніж те, хто буде черговим президентом і під кого вчергове перекроювати Конституцію. У нас  люблять цитувати статтю 5 Конституції: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».  І чомусь забувають цитувати наступне речення цієї ж статті :

«Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». .Якщо хто не в курсі, то «безпосередньо» — це означає один-єдиний варіант: волевиявлення на Всеукраїнському референдумі. Вся інша влада  народом здійснюється через обрані ним же органи влади.Тому давно час, відкинувши все суєтне,  почати надважливе суспільне обговорення: як побудувати владу в державі?

   Одразу  слід зазначити: це не  обов`язково  припинення Єврореволюції, ліквідація Майдану. Ось як  сказав політолог Остап Кривдик: «Євромайдан  —  це територія, вільна від влади Хама, це —  фортеця волі. Це  —  місце юридичного, медицинського, публічного самозахисту. Будуть ті, кого режим захоче ув"язнити чи вигнати з України —  вони завжди повинні мати тут безпечний намет. Євромайдан  —  це університет волі. .. Тут  —  лабораторія ідей для майбутньої України.»

   І все ж, якщо ми не хочемо ходити  по колу ще роки й десятиліття, час братися за концептуальні речі. Ідей на тему «народ і є влада» теж більш ніж досить. Наприклад,  Дмитро Сінченко ("Рух Державотворців") заявив, що «в Україні немає жодного закону, ухваленого з дотриманням Конституції…Тож все, що в нас є – нелегітітимне.  Відповідно, у нас немає ані президента, ані уряду, ані парламенту, а отже, взагалі немає кого відставляти і розпускати!» А ось і його  пропозиція: «необхідно провести реєстрацію засновників України, з поміж яких ми сформуємо тимчасові органи влади і оберемо делегатів на Установчі збори». І  йдеться не  про абиякісь збори, а про  вищий орган державної влади, який формуватиме всю іншу владу.

   В цих і подібних пропозиціях, яким нема ліку, ключовим є поняття «МИ», яким спокійно оперують автори цих ідей.  А хто, власне, ці «ми», які беруться призначити всю владу в державі? Коли  чуєш про якісь абстрактні «всенародні» формації, сформовані «самим народом», про скликання якогось чергового  всенародного органу влади з «кращих представників народу» , якогось «курултаю»,   обраного САМИМ НАРОДОМ,  так і хочеться запитати: а хто обиратиме «обраних»,    хто визначатиме «кращих», чиї вуха стирчяать за цими «всенародними» і цим «народом»?

   Тому краще послухаймо що пропонує Олександ Сушко, директор Інституту Євро-Антантичного співробітництва, член Ради ВО «Майдан» : «без бачення можливих сценаріїв зменшення суспільної напруги та повернення до хоча б тимчасового порозуміння… ситуація в країні приречена або на білоруський, катастрофічний для всіх, або на югославський варіант – із порятунком для обраних ціною значних жертв. Оскільки автор вважає, що питанням честі для країни є уникнення обох сценаріїв, питання моделі тимчасового порозуміння та перемир’я не може бути знято з порядку денного, навіть якщо така пропозиція, на перший погляд, буде виглядати для декого неприпустимим капітулянтством.»

     Ось ключовий момент і проблема  цієї пропозиція. Саме капітулянством, на жаль,  назвуть стратегічний підхід до долі держави радикали, ті, хто мислить «сьогодні на завтра», хто хоче «все і зараз», хто спершу «зачаровується», а потім «розчаровується»,

    Автор пропонує три речі для негайного обговорення всіма (!) політичними елітами країни: зміна конституційної системи; відновлення суспільної довіри до інституту виборів; повернення країни на рейки європейської інтеграції.

    Всього одна цитата О.Сушка . «Градус недовіри та ворожнечі, що панує між владою та суспільством, криза довіри до всіх інститутів держави є прямою і недвозначною відповіддю тим, хто збудував в Україні суперпрезидентську модель з елементами султанату – з безправним парламентом, ручними прокурорами та суддями, фіктивним місцевим самоврядуванням, непередбачуваною, залежною від забаганок однієї особи, внутрішньою та зовнішньою політикою. Жодної суспільної легітимності така модель не має і більше не матиме. Вже майже не чути наївних надій на "нашого" президента, який помститься "не нашим" за роки принижень.

Не чути, тому що високоімовірно, що після "нашого" знову буде "не наш", або "наш" виявиться "не тим" і все повториться. Як по колу.»

   Чи прислухаються до цього наші політичні еліти? Чи зроблять акцент на стратегічному підході до долі держави, а не на мишачому вовтузінні?  І чи поставлять нарешті  таку вимогу до політичних еліт наші громадяни?

   На знімку: стомлений ранковий Майдан після чергового недільного народного  віче.

  Фото автора.