ГОРБАЧОВ: ПЕРЕБУДОВА

2 березня — 80 років Михайлові Сергійовичу ГОРБАЧОВУ

Цей ювілей спонукає до серйозного аналізу нашої недавньої історії, яка міцно проросла в сьогодення. Аналізувати доведеться, говорячи про конкретну, цікаву й неординарну особистість. І тут ми вторгаємося в глибоко філософську тему — роль особи в історії. Роль ця коливалася полярно — від прикладів, коли історичні діячі були диктаторами, тиранами, до політичних нікчем, якими правило оточення.

Горбачов на тлі історії — питання дуже цікаве й складне. Можна, звісно, процитувати самого Михайла Сергійовича, який недавно сказав : “Історія — примхлива пані, вона сама все розставить по місцях”. Можна згадати відомий афоризм : “Про діяча історії судять не по тому, що він недоробив, не встиг, не зміг зробити, а по тому, що зміг”. До речі, всі ці міркування напряму стосуються українських реалій, адже йдуть і довго йтимуть дискусії про роль Віктора Ющенка в нашій українській історії. А я б провів пряму паралель між цими політиками. Так чи інакше, вони опинилися в центрі величезних суспільних перемін, потрясінь. Правда, стосовно Горбачова і його епохи — все це набагато масштабніше, але саме звідти й наші українські переміни, наш шлях до нормального демократичного суспільства.

Витоки

Отже, почнімо із звичайного, але доволі промовистого фактажу. Михайло Горбачов — українець по матері. У матері його Марії Пантеліївни Гопкало (1911 — 1993) батько, Пантелій Гопкало, був з Чернігівщини, мати з Харківщини. Батько Горбачова Сергій Андрійович Горбачов (1909 — 1976) — росіянин. Це була звичайна селянська сім`я в селі Привольне Ставропольського краю, де народився майбутній президент СРСР. Дід Горбачова, мабуть, за те, що аж до 1937 року так і не вступив до колгоспу, а був одноосібником, у тому ж страшному році був арештований. Звинувачення селянина у троцькізмі було повним безглуздям, і через рік його звільнили. Але розповіді діда про радянський режим Михайло всотав змалку і чи не звідси його органічне неприйняття тоталітаризму. Втім, він пробував якось узгодити це з комуністичними ідеалами і, як і його батько, також став комуністом, ще юнаком вступив у партію. І загалом біографія його була класичним зразком політичної кар’єри простого трудівника. Він і працював по-селянськи, змалку, в поті чола. Уже з 13-ти років суміщав навчання в школі з роботою механізатора в колгоспі та МТС. У 17 років був нагороджений орденом як передовий комбайнер.

Простий селянський хлопець мав велику жагу до знань. У Горбачова — дві вищі освіти. Спершу він закінчив найпрестижніший вуз Союзу — Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Пізніше, вже будучи партійним працівником, заочно закінчив Ставропольський сільгоспінститут за фахом агроном-економіст. Цікаво, що в МГУ Горбачов, хоч і був комсомольським активістом (секретар комсомольської організації факультету) , охоче спілкувався з багатьма вільнодумцями, яких немало породили ті часи хрущовської “відлиги”. Серед його знайомих був, наприклад, один з лідерів майбутньої “Празької весни” Зденек Млинарж.

Після здобуття диплому юриста Горбачов недовгий час працював у прокуратурі на Ставропіллі. Характерно, що уже в ці перші роки своєї кар’єри у молодого Горбачова не було великих ілюзій стосовно комуністичної системи. Можливо, те, що бачив, він пояснював “спотворенням правильних ідей”, проголошуваних партією, режимом, але реалії бачив чітко. Ось цікавий уривок з листа Михайла Горбачова Раїсі Максимівні. Раїса Горбачова навела цей лист у своїй книзі “Я надеюсь…”.Липень 1953 року, молодий Горбачов, випускник МГУ, працює в районній прокуратурі .“И тем более сильнее чувствуешь отвратительность окружающего...Особенно — быта районной верхушки. Условности, субординация, предопределенность всякого исхода, чиновничья откровенная наглость, чванливость…Смотришь на какого-нибудь здешнего начальника — ничего выдающегося, кроме живота, а какой апломб, самоуверенность, снисходительно-покровительственный тон, пренебрежение к науке! Отсюда — издевательское отношение к молодым специалистам.” Блискуча характеристика часу! Можу підписатися під кожним словом, адже всю цю картину я й сам побачив, прийшовши зі служби в армії і працюючи на початку 1970 року журналістом районної газети в Куликівці.

Втім, молодий Горбачов очевидно був повний прагнення якось олюднити цю мало гуманну систему. Досить швидко він був висунутий на комсомольську і партійну роботу. У 1955—1962 роках був другим, згодом першим секретарем Ставропольського крайкому комсомолу. Потім переходить на партійну роботу, де проходить сходинки від завідуючого відділом до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС. Він став керівником величезного краю у 39 років!

Цікаво, що в ці 60-і роки його кандидатура двічі розглядалася для роботи в органах держбезпеки, спершу на посаду начальника КДБ краю, потім у 1969 році Андропов розглядав його кандидатуру на посаду заступника голови КДБ СРСР. Про це варто згадати, щоб зрозуміти, наскільки неоднозначними були ідеологічні пошуки майбутнього лідера перебудови. Саме Андропов, голова КДБ, був одним з тих, хто ініціював перехід молодого Горбачова у Москву, у вищі ешелони партійної ієрархії. А другим був не хто інший, як Суслов, один з ідеологів політичного режиму часів брежнєвського застою. Обох Горбачов вважає своїми хрещеними батьками у великій політиці, й не лише тому, що вони опікувалися ним, як земляком, про обох по сьогодні він досить високої думки. Особливо про Андропова, який, якщо вірити Горбачову, чесно хотів змін у Союзі на краще, звісно, не виходячи за рамки системи.

Отже, з листопада 1978 року Горбачов у Москві, він секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обирається членом Політбюро ЦК, тобто у 49 років входить у вищий ареопаг керівництва СРСР.

…А тепер час від біографію людини перейти до біографії епохи, бурхливої, переломної. Втім, їй передувало те, що було названо епохою застою. Але по порядку. Після смерті у березні 1953 року Сталіна, кількох років “двірцевих переворотів” за участю найближчих соратників диктатора, на московському партійно-радянському троні утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління — це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого — низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Врешті, компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши у жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії, а відтак — Союзу був обраний Леонід Брежнєв.

18 років правління Брежнєва не випадково було названо “застоєм”: дійсно, після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося, втихомирилося. Потроху почали забуватися репресії режиму, тим паче, десталінізація поволі зійшла нанівець. В політичному плані йшла повна консервація зашкарублої комуністичної системи, з новим культом особи, брежнєвським, але вже в осучасненому варіанті, як культ партії. Почалися “ювіліади”— практично щорічне відзначення тих чи інших партійно-радянських ювілеїв: 50—60- річь партії, комсомолу, армії, СРСР.

На міжнародній арені, від Куби до В`єтнаму, від Німеччини до Африки, тривала нахабна підтримка прокомуністичних, прорадянських режимів — від шалених грошових вливань їм, до прямої військової агресії. Апофеозом цього стала жахлива війна в Афганістані (1979—1989 рр.), припинена якраз Горбачовим. А загалом же радянське військове втручання мало місце в десятках країн. І недавно, відзначивши річницю завершення війни в Афганістані, вшанувавши “афганців”(це просто блюзнірство — назвати нещасних, вимушених учасників тої війни іменем народу, проти якого воювали), ми сором’язливо згадуємо, що були й інші учасники “виконання інтернаціонального обов’язку” — в десятках інших країн. Чорною сторінкою радянського режиму стало також придушення Празької весни — спроби демократизації і виведення з-під радянської “опіки” Чехословаччини, коли дійшло до боїв і радянських танків на вулицях міст цієї країни.

В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу. Плюс постійно тривали якісь дивні економічні експерименти, під модним уже тоді, при застої, виглядом “реформ”. Звичайно, меншого масштабу, ніж індустріалізація, колективізація чи освоєння цілини. Але тим не менш, було, затіяли то “відродження Нечорнозем`я” (читай — порятунок доведених до розрухи корінних російських областей), то поворот сибірських рік в Середню Азію, то меліорацію, то хімізацію. Нарешті, гучний політ-економічний проект —БАМ. Хто забув — це Байкало-Амурська магістраль. Ця епопея супроводжувалася неймовірним пропагандистським галасом. Розраховане будівництво БАМу було на 9 років (1974—1983) , насправді ж розтяглося на десятиліття.

Якось у дореволюційній російській енциклопедії, яку можна було вільно купити в букіністичних магазинах, я прочитав дивні речі. БАМ, як відомо, проходив паралельно знаменитій Транссибірській магістралі, збудованій в Росії ще наприкінці ХІХ століття. Так от, по-перше. якщо на будівництво БАМу було відведено 9 років на 4 з чимось тисячі кілометрів, а тривало воно набагато довше, то Транссибірську магістраль було збудовано за 12 років років, і протяжність її становила понад 7 тисяч кілометрів. І це одночасно було далеко не єдине таке будівництво в Росії, де наприкінці ХІХ століття в окремі роки споруджували по кілька тисяч кілометрів залізниць. По друге, Транссиб проходив північніше, тобто по набагато суворіших кліматичних широтах. По-третє, чи можна порівняти технічні можливості кінця ХІХ і кінця ХХ століть. По-четверте, набагато легше було будувати, коли паралельно, по Сибіру, вже діє величезна залізниця, споруджена предками. Прочитане шокувало і явно вносило корективи у міф про “могутню і найпередовішу” радянську систему. Правда, особливо ділитися прочитаним, пропагувати його в ті часи блаженного застою було не дуже безпечно.

В суспільно-політичному плані, при всій тиші та благодаті, все ж відчувалося — “не все так добре в Датськім королівстві”. Звичайно, ми в суспільстві просто багато чого не знали. Це зараз Інтернет на мільйони людей публікує листи політв’язнів з тюрми і викривальні статті про корупцію у владі. Тоді ж доходили лише глухі чутки про дисидентів, правозахисний рух. Небагато хто знав про чергову хвилю репресій, арештів, судів над інтелігенцією України, що почалися у 1972 році. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями української нації. У 1974 році був висланий з СРСР Олександр Солженіцин, який своїми історичними дослідженнями кинув відкритий виклик комуністичній системі. Непримиримими противниками комуністичної системи раптом виявлялися такі видатні люди, як академік Андрій Сахаров. Тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, один з творців радянської водневої зброї, попри вся почесті і регалії, відкрито виступив проти тоталітаризму, за демократію і права людини. У 1975 році він став лауреатом Нобелівської премії миру за свою громадську, правозахисну діяльність. У свою чергу влада СРСР на початку 1980-го року відправила вченого у майже семирічне заслання в місто Горький.

Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах так званий “самвидав”, з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування радіо “Свобода”, “Голос Америки”, Бі-Бі-Сі”, “Вільну Європу”.

У 1980 році в Москві пройшли Олімпійські ігри, проведення яких подавалося, як велике політичне досягнення СРСР. Але водночас неможливо вже було приховати від громадян бойкот Олімпіади не лише США, а й іншими провідними спортивними державами світу, за винятком, звісно, сателітів СРСР. Якраз у дні Олімпіади в Москві помирає Володимир Висоцький, один з символів бодай глухого, інтелігентського, але все ж опору комуністичній системі. Інформація про його похорон, що фактично вилився в демонстрація опозиційності режимові, також поширилася в суспільстві, попри старання влади це замовчати.

Втім, у чисто житейському плані все начебто якось вже устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями, протягом кількох поколінь, не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. І, звісно, порівняння було на користь сьогодення застою, а не злиденних попередніх часів. Ось звідки у людей ностальгія за начебто устаткованими й добрими часами брежнєвщини. Іншого життя, бодай хоча б у тих же країнах соцтабору, не кажучи вже про Захід, 99 відсотків населення просто не могли бачити і не бачили.

Все, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років — черговий “доленосний” з’їзд КПРС. Все нові й нові зірки Героя на широких грудях Брежнєва (загалом зірок стало 5), десятки орденів своїх та іноземних, для яких Генсекові потрібно було б вдягати два чи три кітелі або піджаки. Всенародне обговорення книг Генерального секретаря “Мала Земля”, “Цілина”, “Відродження”, відзначених, звісно ж, Ленінською премією. І раптом — 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає. Це був шок. При тому, що всі останні роки лідер СРСР був серйозно хворим, і це не було великим секретом. Але це дійсно був шок, передчуття чогось незвичного, неспокійного, бурхливого, і вже цим — тривожного…

Пригадую це тривожне відчуття, яке охопило нас, журналістів районної газети в Куликівці, де я тоді працював. Журналісти завжди у вирі життя, і ми добре бачили й відчували ці настрої людей — те почуття тривоги, що приходило на зміну хоч якійсь, та усталеності. Звичайно, ми не могли знати, що це лише початок, і що за якісь два з лишком роки помруть три підряд Генеральні секретарі ЦК КПРС, лідери величезної держави. І що це вже перетвориться у якийсь ритуальний конвеєр, оці кількаденні траури, ці церемонії під стінами Кремля, ця тягуча понура музика з телеекранів і радіо, замість звичних передач. В той перший день по смерті Брежнєва чорно-білі і нечисленні кольорові телевізори, де йшли одна —дві програми, а не десятки, як нині, чомусь транслювали довжелезний балет Чайковського “Лебедине озеро”. Людям поки що нічого не оголошували. Починалася ера траурних балетів…

Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії прямо з Луб’янки, з посади голови КДБ СРСР, уже теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Вже на цей момент Горбачов міг стати Генсеком, очолити Радянський Союз, адже був наймолодшим, найенергійнішим з членів Політбюро і секретарів ЦК. Але, виявляється, черга кремлівських старців ще не завершилася. Треба було перебути ще правління Костянтина Черненка. Цей нічим не примітний партслужака ще при Брежнєві втерся в довіру немічному вождеві, тож мав підтримку серед кремлівської верхівки. Те, що людина, яка фізично й розумово не могла б очолити навіть колгоспну бригаду, стала, формально, на чолі найбільшої держави світу, можна пояснити хіба що отою самою “роллю особи в історії”, в даному разі практично нульовою, коли правило оточення. “Розквіт застою” ще не завершився, старці все відтягували агонію Союзу.

Але відходили не лише Генсеки. Ще наприкінці 1980 року помер Олексій Косигін, глава уряду, прагматик, яких прагнув хоч якось, в рамках системи, реформувати незграбну соціалістичну економіку. В січні 1982 року помирає сірий кардинал партії і її головний ідеолог Михайло Суслов. У травні 1983 року — ще один член Політбюро, Пельше. В грудні 1984 року — міністр оборони Устинов.

Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обирає Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася. Характерно, що Горбачова підтримали (реально, бо формально голосували одноголосно) і деякі представники старої еліти, насамперед, Андрій Громико.

… Перебудова почалася фактично одразу ж, з 1985 року. Хоча сам термін “перебудова” Горбачов вперше вжив для визначення своєї політики лише через рік. Засоби інформації підхопили термін “перебудова” і він швидко став символом грандіозних перемін в СРСР, таких перемін, що врешті призвели до зникнення цієї держави з карти світу.

Що означали всі ці переміни? Якою була мета Горбачова і партійно-радянської верхівки Радянського Союзу? Якими були внутрішні пружини розвалу СРСР і в якій мірі цьому сприяли міжнародні фактори? Всі ці питання є предметом колосального аналізу істориків, політиків, економістів, загалом громадянського суспільства. А тут, звичайно, неможливо дати такий детальний аналіз. Мабуть, все це було переплетене в комплексі. Найпростіше відбутися банальною, але резонною фразою про те, що все має свій вік — людина, дерево, птах, держава, в тому числі імперія. І сказати, що, мабуть, настав час відмерти імперії, кількасот літ стягуваній московськими правителями, та комуністичному експериментові, що понад 70 років тривав (вперше в історії) у найбільшій за територією країні світу.

Серед численних причин таких радикальних перемін називають і хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Науково-технічний прогрес, попри немалі досягнення тут і СРСР (значною мірою пов’язані з військово-промисловим комплексом), все ж залишав країну на узбіччі світового розвитку. СРСР просто вже не витримував гонки озброєнь, конкуруючи із Заходом, адже на військові витрати йшло 25 відсотків бюджету Союзу.

Варто назвати й таку доволі цікаву обставину, як всепланетне поширення інформації. Інтернет тільки набирав розмаху. Але супутниковий зв'язок, надпотужні радіо- і телевізійні передавачі вже не дозволяли тримати СРСР в інформаційній блокаді. Примітивне глушіння радіоголосів уже не допомагало. Якщо утрирувати, то гуляла навіть така думка: мовляв, Захід ультимативно поставив перед керівництвом СРСР вимоги демократичних перемін, інакше населенню Союзу буде “висипано” стільки всього про справжнє нутро комуноімперії, йтиме ( і йшла вже) така пропаганда проти радянського режиму! Це дещо, звісно, примітивна версія, але, як і подібні примітиви, все ж не позбавлена резону.

Гідні подиву масштаби і комплексність перемін в СРСР. В економіці, попри розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки. Це, правда, уживалося зі спробами залишити в якійсь формі планову економіку. Про постійні смикання в різні боки, пошук якихось нескінченних політичних, соціальних компромісів говорить хоча б те, що одночасно з розвитком ініціативи, підприємливості, в СРСР весною 1986 року почалася кампанія боротьби з так званими “нетрудовими доходами”. На місцях ретиві чиновники сприйняли це як боротьбу з приватними таксистами, продавцями квітів, репетиторами, виробниками і продавцями домашнього хліба — ця річ була популярна в Середній Азії. Втім, ця кампанія, це глупство швидко минули.

Ще одною неоднозначною кампанією стала знаменита боротьба з пияцтвом. Якщо говорити особисто про Горбачова, то, як він зізнавався, будучи в гущі компартійної еліти, йому, звичайно, час від часу випивати доводилося. Але його ніколи не тягло добровільно до спиртного. Антиалкогольна кампанія почалася в СРСР уже у квітні 1985 року. Як завжди, з перегинання палиці, з показною активністю чиновників з одного боку і потаємним пияцтвом їх з іншого. Пізніше Горбачову поставили на карб знищення під час цієї кампанії великих масивів виноградників, у тому числі цінних сортів, зникнення з магазинів цукру, який ішов на самогоноваріння. Але з іншого боку за цей період вперше було зафіксовано зниження смертності і злочинності від алкоголізму. Надмірний акцент саме на антиалкогольній кампанії в державі можна пояснити хоча б тим, що йшлося про одну з найбільш алкоголізованих країн світу. Тому не варто дивуватися хоча б тому, що ця кампанія опинилася в ряду перемін.

Переміни усталеного рідко проходять безболісно. Розпад країни давав взнаки. Економічні експерименти, розвал господарських зв’язків у Союзі на кінець правління Горбачова призвели до різкого падіння рівня економіки. З магазинів зникали найпростіші промислові товари і продукти Доходило до абсурду. Політбюро ЦК КПРС змушене було в числі інших заходів утворити спеціальну комісію на чолі з секретарем ЦК для ліквідації дефіциту в продажу жіночих колготок. (Зараз Горбачов одною з помилок влади того часу називає те, що не було виділено коштів з колосальних державних резервів для наповнення споживчого ринку товарами споживання, хоча б шляхом закупівлі за кордоном). Почали рости ціни. В кілька разів зменшився золотий запас СРСР, зріс зовнішній борг країни.

Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Вінцем їх в період перебудови стало законодавче анулювання керівної ролі КПРС в житті СРСР. Конкретніше — вилучення з Конституції СРСР горезвісної статті 6. В самій Компартії почалися явні порухи до демократизації, аж до створення так званої Демократичної платформи КПРС, що за кілька десятиліть до цього було б названо розколом, антидержавною діяльністю і одним з найтяжчих злочинів проти системи.

Вперше в історії держави було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах. В тому числі у вищий орган влади — Верховну Раду СРСР та на відновлені З`їзди народних депутатів СРСР. На перших же альтернативних, вільних виборах не були обрані у вищі ешелони влади кілька десятків секретарів обкомів і ЦК республіканських компартій, що було шоком для компартійної еліти. Так званий адмінресурс не лише не спрацьовував, а викликав уже активне неприйняття виборців.

Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країн: після десятиліть терору, після двох десятиліть гниття — застою, в задушливу атмосферу суспільства увірвався справді свіжий вітер. Не випадково після основного означення епохи —ПЕРЕБУДОВА — на друге місце вийшло поняття — гласність. Влада. суспільство ніби віддавали борг самі собі за десятиліття німоти. Мабуть, ніколи в історії за якісь кілька років не було озвучено, оприлюднено стільки того, що називають історичною правдою. Те, що десятиліттями ходило в “самвидаві”, за що переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмована було десталінізація, розвінчання тоталітарного режиму відновилися на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь “спотворення” істинно вірної лінії партії, а про саму злочинну суть системи.

В руслі демократизації суспільства не лише продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, а й почали виходити на волю тодішні політв’язні. У 1985 році повернувся в Україну В’ячеслав Чорновіл, який, попри звільнення з ув’язнення, ще мав би відбувати кількарічне заслання. У 1988 році вийшов з ув’язнення Левко Лук`яненко, влада вже не посміла “видати” йому черговий тюремний термін, а звільнила відомого політв’язня. В грудні 1986 року з ініціативи Горбачова був звільнений із заслання в Горькому видатний вчений Андрій Сахаров, який одразу ж включився в активну громадську діяльність.

Ми, журналісти, загалом інтелігенція та й всі охочі громадяни раптом відкрили для себе цілий материк документального і художнього письма. Виявилося, що Михайло Булгаков написав не лише також десятиліттями недрукований шедевр — “Майстер і Маргарита”, а й цілком антирадянські, інакше не назвеш, сатиричні повісті і романи, хоча б те ж популярне нині, екранізоване “Собаче серце”. Було повернуто нашому читачеві заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий. Вийшло багато творів відомих читачеві письменників, але саме тих творів, які були під забороною. У 1988 році головний літературний журнал країни “Новый мир” публікує знаменитий роман Бориса Пастернака “Доктор Живаго”, за який письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури, від отримання якої мусив відмовитися під тиском влади. Звичайно, цей роман політично-художній, але , поза сумнівом, це була широка й переконлива картина того, якою трагедією стала для народу так звана Жовтнева революція і все, що вона принесла.

Щось оприлюднювалося і в українській літературі, нехай і забороненого, написаного “в шухляди” виявилося порівняно небагато. Але вже ставали відомими імена і твори таких письменників, як Іван Багряний та інші непримиренні противники комуністичного режиму. Поверталися до читача лідери правозахисного руху, дисиденти Микола Руденко, Олесь Бердник, засуджені до ув’язнення комуністичною владою. Публікувалося те, що досі ходило лише в “самвидаві”, наприклад, деякі вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка. Україна повертала собі творчість геніального Василя Стуса, який помер в комуністичному ув’язненні у 1985 році. Перепоховання в Києві у листопаді 1989 року поета та його соратників Юрія Литвина і Олекси Тихого вилилося в справжню демонстрацію ненависті до тоталітарного режиму.

Читачі нарешті змогли побачити надрукованою поему Володимира Сосюри “Мазепа”, вступ до якої теж ходив у “самвидаві”. І не випадково , адже він звучав ось так:
“Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов'я,
Що на багно кричить: “Блакить!”
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.”

Чим не актуальне — і в час написання, і коли ходило в “самвидаві”, і коли було оприлюднене, і зараз, у 2011-у.

Справжньою бомбою став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе “Покаяние ”. Фільм, до речі, було знято ще у 1984 році, коли розвінчання тоталітарного сталінського режиму було практично згорнуте. Але створення такого фільму вже свідчило, що процеси демократизації нуртують всередині суспільства. Звичайно, ще не настільки, щоб картину одразу випустили на екрани. Але через два роки, при Горбачові, вона таки вийшла. Цьому, як і зйомкам, посприяв тодішній перший секретар Компартії Грузії, в майбутньому її президент Едуард Шеварднадзе, вірний соратник Горбачова. Також виходу фільму сприяв відомий кінорежисер і секретар Спілки кінематографістів Елем Климов. Він і сам уславився в ті роки фільмом “Агония”, йшлося там про розвал російського самодержавства, але сама назва вже була доволі промовистою.

Отже, фільм “Покаяние”. Такого нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в такій блискучій мистецькій формі, глядачі ще не бачили. Фільм видатний, про що свідчить той інтерес, з яким дивилися його ці два з чимось десятиліття і дивляться й по сьогодні, хоч на наших десятках телеканалів його побачиш рідко. Завершальна фраза фільму стала ще одним з гасел часу. Стара грузинка, роль якої грає геніальна Веріко Анджапарідзе, дивується, чому ця вулиця й досі носить ім`я зловісного персонажу картини диктатора Варлама? І дізнавшись, що ця дорога не веде до храму, вона говорить: “Нащо ж тоді ця дорога, якщо вона не веде до храму?”. Знову ж таки — це лише історія чи й сьогодення? Погляньмо, по вулицях яких Варлаамів ми ходимо, і чи всі наші дороги ведуть до храму?

Великого розголосу набув і документальний фільм відомого режисера Станіслава Говорухіна під більш ніж промовистою назвою “Так жить нельзя”.

Окрім грандіозних перемін, відкриттів у царині літератури і мистецтва, відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Літературно-мистецькі журнали, особливо всесоюзні, такі, як “Москва”, “Новыймир”, “Наш современник”, друкували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович. Уже практично відкрито, а не у “самвидаві”, ходила брошура чудового російського письменника Володимира Солоухіна “Читая Ленина”, яка виявилася частиною його виданого пізніше великого історичного полотна “При свете дня”. І це була нищівна характеристика комуно-радянського режиму. Справжнім рупором демократичного суспільства став популярний, заснований ще до революції, журнал “Огонек”, коли його очолив наш український поет Віталій Коротич. Одним з постійних авторів став видатний російський поет з українським корінням Євген Євтушенко, один з лідерів поезії бурхливих шістдесятих.

В останні роки 80-х починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української. Докладніше про це можна прочитати в інтерв’ю відомого журналіста Вахтанга Кіпіані, яке я підготував для газети “Слово Просвіти” (див. число 7 за 2011 р.).

В руслі демократизації суспільства, повернення історичної пам`яті саме при Горбачову Радянський Союз офіційно визнав провину режиму за розстріл тисяч полонених польських офіцерів у 1940 році в Катині під Смоленськом. У квітня 1990 року під час візиту президента Польщі Ярузельського в Москву йому було вручено офіційне визнання влади СРСР, яке гласило,: “Радянська сторона, висловлюючи глибоке співчуття у зв’язку з Катинською трагедією, заявляє, що це є одним з тяжких злочинів сталінізму”.

Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли завершенню холодної війни. Це, зокрема,домовленість про ліквідацію в Європі радянських і американських ракет малої і середньої дальності. Далі було завершення у 1989 році ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни і об`єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, причому, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно. У 1990 році Горбачов став лауреатом Нобелівської премії миру.

…Правління Горбачова водночас було позначене стількома катаклізмами, трагічними подіями, які мало кому випали за такий короткий період. Перш за все, саме при ньому, саме в його країні сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія. “При ньому”, ще не значить, “через нього”. І тут знову місце для дискусій про роль, вину, міру відповідальності тої чи іншої особи за ті чи інші події. Ясно, що Чорнобиль став наслідком тієї антигуманної суспільної системи. Водночас характерно, як повела себе влада в цій трагічній ситуації. Повела негідно, від замовчування правди про катастрофу, до невміння чи небажання по справжньому ліквідовувати її наслідки. Що, втім, стосується всіх наступних ось вже 25-ти років.

Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Колись вчені, політики дослідять цей феномен — існування велетенської, найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії. Бо просто диву даєшся, що могло об’єднувати в одних державних кордонах такі далекі один від одного народи, далекі не лише територіально, а й за історією, ментальністю, релігією. Де Прибалтика, а де Середня Азія! Де Кавказ, а де Сибір! Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.

Горбачов ніколи не хотів, не прагнув розпаду СРСР, навіть визнаючи при цьому, що то була імперія зла, силоміць скована агресією Московії. Його ідеал, чи пошук цього ідеалу коливався в межах від федерації до якоїсь конфедерації “суверенних”, але не незалежних (ці поняття він чомусь розрізняв) республік. Події ж пішли іншим чином.

Колись також буде зроблено детальний аналіз, що то було? Демократизація, гласність, стремління до нормального життя, прагнення незалежності, екстремізм, стремління місцевої еліти — князьків, баїв і ханів від компартії, зберегти свої вотчини? І те, наскільки сприяв Захід розпаду СРСР. Втім, було чому сприяти, адже колос на глиняних ногах явно доживав свій історичний час. Та розпад не був мирним, кров пролилася.

Хронологічно почалося з благополучного Казахстану, уже в грудні 1986 року. В столиці Алма-Аті спалахнули молодіжні заворушення. Приводом начебто стало зміщення з посади ще одного з брежнєвських “аксакалів”, лідера компартії і республіки Кунаєва, який керував республікою 22 роки. Він був казахом, а його замінили на росіянина Колбіна. Але дуже швидко гасла про необхідність мати на місцях місцевих керівників вилилися в гасла про необхідність незалежності Казахстану від Москви. На придушення кількаденних мітингів вперше при Горбачові було кинуто війська.

Наступною гарячою точкою став Кавказ. Нагірний Карабах, ця автономна область, населена в більшості вірменами, входив до складу Азербайджану. Влітку 1987 року лідери вірменської общини краю звернулися до влади з вимогою чи проханням передати область до складу Вірменії. Конфлікт вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття.

У 1989 році криваві події відбулися в столиці Грузії Тбілісі, де дійшло до вбивства солдатами мирних жителів, у хід пішли вогнепальна зброя, саперні лопатки.

В ніч на 20 травня 1990 року на придушення демонстрацій, організованих Народним рухом Азербайджану, в Баку було введено внутрішні війська. Ними було вбито при придушення акцій 130 мирних жителів міста.

В Єревані відбулися вірменсько-азербайджанські сутички з людськими жертвами.

Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності. Литва, Латвія, Естонія виявилися найрадикальнішими в цьому плані. Навіть правлячі місцеві компартії виявилися заодно з народом. Вищі органи державної влади — парламенти республік проголосили навіть не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не водили до складу СРСР, а були ним окуповані.

Найгостріші події відбулися в Литві, яка була лідером національного відродження в Прибалтиці. У січні 1989 року в столиці Вільнюсі під час штурму радянськими військами телецентру 13 литовців було вбито. І все ж три Прибалтійські республіки чітко заявили про своє незалежність.

Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка — Україна проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет. Фактично це було проголошення незалежності в складі формально ще існуючого Союзу.

Москва ще встигла провести у березні 1991 року так званий всесоюзний референдум, де більшість населення начебто виявили готовність жити в “оновленому” Союзі. Але це вже був фарс, бо ряд республік взагалі відмовилися його проводити, а, наприклад, в Україні другим питанням референдуму було місцеве, українське, відповідаючи на яке, більшість населення заявили про підтримку суверенності України. Протилежні відповіді на два запитання — “в Союзі” і “в незалежній Україна” — зайве свідчення і сум’яття в суспільстві, і складнощів цих грандіозних перемін життя.

Фініш перебудови і СРСР настав влітку 1991 року. Москва вже підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави у якусь реальну федерацію (формально вона й так існувала) чи й конфедерацію республік, тобто майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.

19 серпня 1991 року. Горбачов у відпустці, яку проводить в Україні, в Криму, на урядовій дачі у Форосі. А в Москві починається путч ГКЧП: даємо російську, більш звичну абревіатуру — “Государственный комитет чрезвычайного положения”. На чолі путчистів — формально віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, у складі комітету — голова КДБ Крючков, керівники інших силових відомств, партфункціонери. Комітет у зверненні до народу оголошує, що бере всю повноту влади в свої руки для наведення порядку, попередження розвалу країни. Президент СРСР Горбачов (він був обраний на цей пост 15 березня 1990 року) оголошується відстороненим від влади — за станом здоров`я.

Путч тривав рівно три дні. Горбачов з сім`єю перебував у Форосі під домашнім арештом. Доля країни, демократії вирішувалася в Москві. Опір путчистам очолив глава Російської Федерації Борис Єльцин. Центром опору став Білий дім —Верховна Рада Росії, яку прийшли захищати тисячі простих людей. Через три дні путч було ліквідовано, комітетчиків арештовано. Пізніше вони відбулися легким переляком, звинувачення в зраді Батьківщини, в антидержавному перевороті не завершилися нічим.

Але то були надзвичайно напружені і тривожні дні. Знову повернімося до наших реалій. Добре пригадую атмосферу тих днів тут, на місцях. Як буквально на очах ожили зашкарублі партократи і всі апологети режиму та імперії. З Чернігова полетіли телеграми вітання на адресу путчистів, де говорилося, що “приветствуем,ждали, надеялись”. Тривога і невизначеність, непевність панували і в національно-демократичному таборі. Його активісти вже подумували, як діяти на випадок цілком можливих (і, як виявилося, планованих) арештів. Декому, можливо, довелося б вдаватися до втечі в ту ж Прибалтику. Зі столиці, від керівництва Народного Руху, головної і єдино реальної опозиційної сили, в області надходили вказівки терміново знищувати рухівську документацію. До честі чернігівських демократів, рухівців, вони надіслали зовсім іншу телеграму, аніж прихильники путчистів: у Київ, у Верховну Раду було надіслано телеграму з протестом проти створення самозваного ГКЧП і закликом до української влади не виконувати накази путчистів.

Як військові зведення, як ще недавно зарубіжні радіоголоси, патріоти, демократи, інтелігенція, просто всі мислячі, демократично налаштовані люди ловили повідомлення з епіцентру подій, з Москви. Переживали і вболівали (вибачте за це спортивне порівняння) за захисників Білого дому, за тих демократів, які на чолі з Борисом Єльциним, постали проти путчистів. І з яким полегшенням, радістю люди зустріли вість про ліквідацію путчу.

Далі вже фініш. Оголошується офіційна заборона, розпуск Комуністичної партії Радянського Союзу, як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголошує незалежність нашої держави. Росія , між іншим, проголосила її ще раніше. 1 грудня — Всеукраїнський референдум на підтримку незалежності України: понад 92 відсотки виборців — “за”! 7 грудня в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі — Єльцин, Кравчук, Шушкевич підписують Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності Незалежних Держав. Формально, юридично розпад, анулювання Союзу проголосили ті ж республіки, які у 1922 році його й утворили (серед засновників тоді була також Закавказька федерація, але три її складові — Грузія, Вірменія і Азербайджан на той момент, на 1991 рік, також уже проголосили незалежність і вихід з СРСР). Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Що й було невдовзі ратифіковано парламентами всіх трьох держав.

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов офіційно залишив пост

президента вже неіснуючого СРСР. Над Кремлем було спущено прапор Союзу і піднято прапор Російської Федерації, яка оголосила себе правонаступницею СРСР. Перебудова завершилася, але завершилася ліквідацією кількасотлітньої імперії.

Яка роль в усьому цьому Горбачова? Якщо він мало не одноосібно “ліквідував Радянський Союз”, як це йому приписує примітивна “суспільна думка”, то за такий подвиг йому мають стояти пам’ятники у столицях 15-ти нині незалежних держав, що постали на руїнах СРСР, в тому числі й Росії. Але, звичайно ж, все не так просто, і ми знову вступаємо у царину філософської дискусії про роль особи в історії. Хоча, так чи інакше, ім`я саме цього політика абсолютно асоціюватиметься з демократичним перемінами і зникненням з карти СРСР . І саме цим зв`язком, цією ностальгією за Союзом можна пояснити результат Горбачова, коли він спробував балотуватися на виборах президента Росії у 1996 році: він набрав 0,5 відсотка. Причому, переміг на виборах Єльцин, який, за великим рахунком, в переломний момент став якраз опонентом Горбачова саме в питанні існування Союзу, тобто був за його повну ліквідацію. Дивні виверти громадської свідомості.

Щодо самого зникнення СРСР, нещодавно сам Горбачов навів дані соціологічного опитування в Росії, найбільшій з республік колишнього Союзу і його “правонаступниці”. При всій умовності, а то й замовності таких опитувань, давайте сприймемо ці дані, які говорять ось що: 60 відсотків опитаних шкодують за розвалом СРСР, але в той же час лише 10 відсотків хотіли б його відновлення. Парадокс? Як і отой при згаданому референдумі 1991 року, коли люди висловлювалися начебто і за Союз, і за його розпад. З цим опитуванням перегукується відома сентенція, яку приписують, здається. Кучмі: “Хто не жалкує за розпадом Союзу, той не має серця, хто прагне до його відновлення, не має розуму”. Та , схоже, вся ностальгія за часами Союзу побудована на негараздах нашого переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися у нас ці “часи перемін”. Не випадково навіть багатьох простих громадян дивує і непокоїть, чому ті переміни, які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, та навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, відбулися за кілька років, а у нас в Україні розтягуються нескінченно? На це теоретики можуть навести безліч причин, починаючи із занурення в глиб століть, але людям від цього не легше. Мимоволі з`явиться ностальгія за добрими старими часами, коли людина отримує квитанцію на газ, в якій тариф, ні сіло, ні впало, підвищено одразу на 50 відсотків —річ, нечувана не лише в демократичних країнах, а й в тому ж СРСР. То ж вся ця ностальгія триватиме доти, доки ми реально не перейдемо до справжньої державності і демократичного суспільства.

Портрет ювіляра буде дуже неповний, якщо не згадати про Раїсу Максимівну, світла їй пам'ять. Раїса Титаренко також наполовину українка, по батькові. Причому, коріння роду не просто з Чернігівщини: батько, Максим Титаренко, народився і виріс у моєму селищі Куликівка. Правда, виїхав звідси на заробітки в Росію ще до народження доньки.

Вони познайомилися ще студентами Московського державного університету, де Раїса Титаренко навчалася на філософському факультеті. Одружилися, теж будучи студентами, у 1953 році: їй був 21 рік, йому 22. І прожили в дружбі й любові 46 років, поки смерть від тяжкої онкологічної хвороби не обірвала життя Раїси Максимівни.

Красива, розумна, сучасна жінка, вона також була абсолютно новим явищем на фоні закритих, утаємничених “кремлівських дружин”, доля яких у багатьох випадках складалася трагічно. Горбачов зізнався якось, що він однолюб. Залишившись 12 років тому вдівцем, він більше не одружувався. Горбачов категорично відкидав твердження, що Раїса Максимівна втручалася в його політичні справи, навпаки: політики вона не любила. Але до її порад чоловік прислухався постійно. Сама ж Раїса Максимівна займалася великою громадською, благодійною роботою, писала книги.

До речі, цікавий факт. Свого часу саме Раїса Горбачова, виявивши велику наполегливість, умовила таки лідера України Володимира Щербицького передати Києво-Печерську Лавру віруючим.

У Горбачових одна донька, Ірина, якій зараз 54 роки, підросли дві онуки, її доньки, Анастасія і Ксенія. Є вже й правнучка.

Сьогодні Михайло Сергійович Горбачов продовжує активне громадське життя. Він голова благодійного Фонду його імені. Всі ці два десятиліття їздить по світу з лекціями на політичні теми, пише книги, брав активну участь у формування соціал-демократичного руху Росії.

Горбачову багато хто ніяк не може вибачити , що він вкинув їх у бурхливі “часи перемін”, коли, як говорить древня китайська мудрість, жити особливо важко. Втім, в останні роки популярність Горбачова незмінно росте. Відходить покоління тих, чиї молоді і зрілі роки пройшли в Радянському Союзу. Підростає нове покоління, яке починає розуміти, що таке свобода, біля витоків якої в задушливий період нашої історії виявився Михайло Горбачов, хлопець зі степового села, син українки.

…Повертаючись до початку розмови про роль особи в історії, не будемо гадати, наскільки великі можливості мав Горбачов при керівництві величезною державою, а наскільки мав зважати на обставини, внутрішні і міжнародні, якими були його первісні плани, ідеї, як трансформувалися в часі ці задуми, що вийшло, що не вийшло. Час поволі розставляє все по місцях, і тут дійсно можна сказати — велике бачиться на відстані. Однозначно одне: вісімдесяті — це дійсно був час бурхливих перемін. І нехай в такі часи, як казали древні, жити важко, зате —цікаво. І можна дійсно не скніти, а жити.