Польські етюди. Тривожний погляд із Європи

Наш найближчий “євросоюзівський” сусід — Польща провела міжнародну конференцію “Україна перед президентськими виборами: кандидати, політичні сили, можливі сценарії майбутньої зовнішньої політики”. Ініціатором її стало Міністерство закордонних справ Республіки Польщі.

А проведена була конференція не в столиці, а в старовинному Перемишлі, місті з тисячолітньою історією на самісінькому кордоні з Україною.

Схоже, організаторам хотілося максимально наблизитися до гарячого дихання нашої президентської кампанії.

Безпосереднім організатором заходу виступив місцевий Південно-Східний Науковий Інститут, поважна громадська організація, що працює над дослідженням зв’язків Польщі з іншими країнами цього регіону Європи, а найперше — з Україною (інститут має найбільшу в Польщі українську бібліотеку).

З інститутом я маю давні контакти, зокрема, за програмою журналістських візитів “Партнерство задля демократії”, тому й отримав. запрошення на участь в конференції. Співорганізатором став Східноєвропейський університет Перемишля, потужний державний навчальний заклад, який став одним з центрів українсько-польських наукових контактів.

Більшість учасників були якраз науковцями українських і польських університетів, але були також і громадські діячі, політологи.

Конференція складалася з двох частин. В першій був аналіз власне виборчої кампанії в Україні, в другій ішлося про те, якою буде поствиборча Україна, передусім стосовно зовнішньо-політичного курсу. Але було цілком очевидним, що ці дві теми розділити важко. Не марно ж на самому початку було процитовано щойно видрукуване інтерв’ю Президента України Віктора Ющенка одній з найповажніших польських газети «Річ Посполита», яке викликало тут значний інтерес. Цитувалася теза Ющенка про те, що не так важливо, хто виграє вибори, як те, який курс обере Україна. Хоча зрозуміло, що друге випливає з першого.

Дискусія була дуже гострою, особливо серед українських учасників, що зайве показало полякам як розкид суспільної думки в Україні, так і те, що це вже і є прояв нашої демократії. Неозброєним оком було видно, що українці підтримують різних кандидатів, власне, двох — Ющенка і Тимошенко, хоч, безумовно, якась пряма агітація виглядала б тут явно некоректною, навіть українцями, не кажучи про поляків. А от стурбованість нашим українським вибором була більш ніж очевидною.

Тон, відкриваючи конференцію, задав ректор університету, доктор історії, професор Ян Драус: “ Ми віддаємо собі звіт щодо геополітичного значення України, вона і далі є нашим стратегічним партнером. І нам, полякам, дуже важливо, щоб і Україна вийшла на шлях Євроінтеграції. Але надії 2004-2005 років “спливли”.

Що ж так стурбувало наших сусідів, які вважають, що наш задекларований начебто ж шлях “додому, в Європу” (В.Ющенко) “спливає” в туманну далечінь? Стривожили дві нові речі в геополітиці. Перша — Євросоюз охолов до України. Друга — США охололи до Європи. Стосовно першого, то йдеться, передусім, про стару Західну Європу, основу Євросоюзу, її найбільші держави Німеччину, Францію та й ще деякі.

Ситі, устатковані спільноти, яким нехіть конфліктувати з Росією, що то задобрює, то легенько шантажує Захід, найперше газом. А от хто дійсно стурбовані, то це, наші колишні співкамерники по соцконцтабору, країни Східної і Центральної Європи, найбільшою серед яких є якраз Польща. Ні, і вона, і Чехія, і Угорщина уже 10 років є членами НАТО, 5 років у Євросоюзі, тобто є під надійним захистом. Але вони — на передньому рубежі цих структур, віч-на-віч з антиподом ЄС — ліпленим Москвою якимось Євро-Азійським блоком. І політично загострена теза про те, що російські танки за 4 години дістануться зі Львова до Варшави, зостається чинною.

Друга зміна — в позиції США. Америці з її новою адміністрацією зараз якось не до Європи, і через внутрішні клопоти, й через азійський вектор. От не виробили США ще політики стосовно Європи загалом, тим паче конкретно щодо України. Знову процитую доктора Драуса: “США охололи до Європи і віддають це поле Росії. Але, може, це і є час наших спільних дій?”

Що ж, іноді дійсно самі обставини змушують до дій. Але якщо із зовнішніми факторами (ЄС. США) нічого не вдієш, то що ж так стурбувало наших сусідів стосовно ситуації всередині самої України ? Невже у них розчарування в нашій Помаранчовій революції? Я цього не помітив. Скоріше, нотки розчарування, якоїсь суспільно втоми, зневіри звучали у деяких виступах українців.

Поляки ж, які однозначно підтримували Помаранчову революцію, просто з прикрістю. але тверезо констатують: шлях перетворень, відкритий революцією, виявився складнішим і довшим. І звідси логічний висновок: революція по суті продовжується у нових формах. І нинішні вибори мають стати продовженням вибору 2004-го. Вибору, знову ж. стосовно не так персоналій, як шляху України.

Можуть, мають, але чи стануть? Ось ключовий момент стривоженості наших східноєвропейських сусідів. І їх можна зрозуміти, оскільки у виборчих програмах немалої кількості наших кандидатів, попри ритуальну державницьку лексику, постійно прохоплюються тези про ”поліпшення стосунків з усіма сусідами”, читай — найперше, з північно-східним, про якісь наші з ним особливі економічні зв’язки, без яких, значить. хоч криком кричи.

В кращому разі мусолиться химерна, породжена часами кучкізму, теза про якусь “багатовекторність”, як нашу приречену особливість. Різкіше кажучи., п’ята колона нікуди не поділася. Відтак, зайве нагадувати про “зовнішню колону”, про багатовікову “багатовекторність” Росії, тобто ”собіраніє” в імперію не лише якихось ”російських” земель, а всього, що де “не так лежить”.

Чи стурбоване й наше українське суспільство цими загрозами? Важко щось говорити про це, коли, замість бодай мінімальної згуртованості чи хоча б якоїсь державницької співпраці національної еліти бачимо одне — чвари, чвари, чвар. Тому, може, й близьким до реалій, а не просто загостреним, критичним, навіть подеколи драматичним був аналіз нашої внутрішньої ситуації, даний у доповіді відомого українського політика і економіста Олега Соскіна. А тут критика хлюпала через край, адже для характеристики нашої нинішньої де6ржави вчений і політик віднайшов термін — ОЛІГОПОЛІЯ, розшифрувавши це, як державу, поділену на чотирьох, чотирма сімейними кланами. Правда, Соскін сказав і про світло в кінці тунелю, яке він бачить у повній заміні нинішньої політичної еліти новою, в значній мірі — з регіонів. І в цьому сенсі покладає надії вже на 2010-й рік, за його прогнозом — рік одразу кількох виборів.

Дещо опонуючи Соскіну і розпачливим ноткам у виступах деяких співвітчизників, я у своїй доповіді акцентував ось на якій тезі (а дискусія весь час точилася довкола Помаранчової революції і наступних 5-ти років). 18 років незалежності я ділю на два етапи: перші 13 — це часи імітації перемін, політичних, соціальних, імітація переходу від тоталітаризму до демократії. Лише 2004-й, Помаранчова революція почали ці переміни, принаймні, чітко їх задекларували. Що одразу викликало шалений спротив посттоталітарного, постколоніального середовища, яким, по суті, була на момент революції Україна. І всі ці 5 років іде вже не імітована, а справжня битва нового зі старим. Тому, схоже, Майдан продовжується, нехай і в іншій іпостасі.

Виникла на конференції і тема формування національної свідомості, національної ідентичності , чого, до речі, варто повчитися в тих же поляків, і над чим так в’яло працює наша політична еліта тай загалом громадськість. А, між тим,саме завдяки цій свідомості, ідентичності ми , як і наші сусіди, давно були б вдома, в Європі, були б однозначно й остаточно міцною, демократичною державою. Однак, не вирвавшись толком з обіймів імперії, дехто у нас вже потрапляє в обійми глобалізації. Про це дотепно сказав відомий політолог зі Львова Тарас Возняк, відповідаючи на запитання, чи превалює ще у нас християнська цивілізація, чи ми вже піддаємося цивілізації мусульманській, буддистській або тоталітарно-сектантській? Політолог сказав: “Схоже, ми живемо в часи цивілізації МакДональдса, цивілізації біг-маку”.

Ось такі часом загострені тези, такі гарячі дебати характеризували нашу конференцію. Вона, звісно, не напрацьовувала якихось “рекомендацій”. Прагнення було— розібратися в бурхливому морі нашого українського сьогодення, навіть просто обмінятися інформацією. Потреба є. Один приклад. Мені було задано поляками запитання, чи наші політики за останні 15—20 років змінювали свою партійність? Це наївне запитання свідчить і про те, що наші сусіди знають нас менше , ніж хотілося б, і про те. наскільки люди пішли від нас вперед, в Європу, адже для них таке запитання було б цілком логічним. Довелося сказати, що у нас чимало політиків і в центрі, і в регіонах змінюють свою партійність мало не щороку і дехто вже побував у трьох—чотирьох партіях.

Завершити все ж хочеться не політикою. Польське, європейське місто вже повністю жило Різдвом. Це свято, звичайно ж. не тільки релігійне, це свято надій, очікувань. Я дивився на зайнятих приємними й не похапливими різдвяними клопотами людей, на оздоблені вогнями ялинки на площах, вулицях, у магазинах і теж думав про наші надії. Попри вся оті наші рідні українські реалії, які відчуваєш, ледве перетнеш кордон. Надії на достойне нас життя і не в гостях, по устаткованих закордонах, а в нашій Україні.

На перехрестях епох і народів

Українці Польщі прагнуть зберегти свою національну ідентичність

Перемишль — місто тисячолітньої історії на східному прикордонні Польщі: півтори-дві години автомобілем від Львова, кілька хвилин від українсько-польського кордону. Місто на одному з гомінких перехресть Європи. Свого часу було включене видатним нашим державотворцем, київським князем Володимиром Великим до складу могутньої Київської Русі. Це до відома тих, хто нині малює якісь “обрізані” карти давньої України. Згодом місто було одним зі східних форпостів могутнього володаря Польщі короля Казиміра Великого. Потім, після розділів Польщі, ці землі, як і загалом цей багатостраждальний куток Європи, вся Галичина, східна — українська і західна — польська, кочували по різни імперіях.

Нині це повітове місто Підкарпатського воєводства. А до 1999 року, до адмінреформи й укрупнення регіонів, було центром Перемишльського воєводства. Це небагаті південно-східні регіони країни. Небагаті, звичайно, за польськими мірками, бо дай Боже нам жити так. 68 тисяч населення. Працюють, вчаться, народжують і виховують дітей, ходять в церкву, а тут, окрім домінуючої в країні католицької церкви, дуже сильні позиції греко-католицької та православної конфесій. Чарівне місто, неймовірно насичене пам’ятками історії та культури. Не випадково одним з побратимів Перемишля є подібне українське місто Кам`янець-Подільський.

Але зараз я не збираюся писати туристичні нотатки. Торкнуся лише одної теми — так би мовити, українського Перемишля. Короткий екскурс в історію. Досить згадати лише про десятиліття примусової асиміляції українців Надсяння, як і сусідніх густо населених українцями південно-східних регіонів Польщі.

Апогеєм цієї недолугої політики комуністичної влади стала сумновідома повоєнна акція “Вісла”. Тоді з цих країв було депортовано сотні тисяч українців, яких примусово розселили на півночі і заході Польщі. Потім були десятиліття тихої асиміляції, коли не кожен одважувався назвати себе українцем. Після падіння комуністичного режиму 20 років тому і становлення нової Польщі ця ганебна політика припинилася, хоч спадщина минулого дає про себе знати по сьогодні.

Отож, у свою чергову поїздку до міста я не міг обминути української тематики. Тим більше до цього спонукала важлива й довгоочікувана подія: українській громаді Перемишля нарешті було повернуто Народний дім. Відібрано його було у ті ж повоєнні роки, коли операція “Вісла” і подібні депортації не обмежувалися просто виселенням українців — відбулося їх справжнє пограбування. Було забрано не лише особисте майно, а й громадське, в тому числі заклади аналогічної нашій “Просвіти”, яка активно діяла тут десятки років. Отак було відібрано й Народний дім української громади Перемишля, споруджений на свої кошти українцями понад сто років тому.

Попри цей очевидний факт приналежності дому, понад півстоліття центральна і місцева влада чинила всілякі перепони Об`єднанню українців Польщі, його Перемишльському відділу, аби не повертати цей Народний дім. І ось після візиту до Польщі Президента України Віктора Ющенка у вересні 2009 року, відвідин ним Перемишля питання нарешті було вирішено. Польська влада прийняла рішення передати Народний дім українській громаді.

Щоправда, зараз цей чотириповерховий будинок в самісінькому центрі міста, біля Площі Ринок, за кількадесять метрів від міської Ратуші, не радує багатолюддям. Осідок Перемишльського об’єднання ОУП на другому поверсі, бібліотека місцевої ”Просвіти”, актовий зал — це поки що все, де теплиться громадське життя. Бесідую з головою Перемишльського відділу ОУП пані Марією Туцькою. Вона говорить, що від рішення влади до урочистого відкриття Народного дому в його оновленому вигляді шлях нелегкий і довгий, займе понад рік. Бо в будинку чимало приміщень орендують під свої офіси місцеві фірми, на одному з поверхів є заселені квартири. То ж міська влада має спершу знайти приміщення, куди їх всіх відселити. Не один місяць займуть і юридичні формальності. Нарешті, будинок потребує великого ремонту. Коштів у ОУП нема. Надія на отримання гранту від Євросоюзу, а також на підтримку польської діаспори, насамперед, американської.

Словом, з урочистим відкриттям оновленого Народного дому доведеться зачекати. Але українська громада працює. Гуртується довкола дому, церковних парафій, відзначає українські свята, дати нашої історії, розвиває народні таланти. Українці з вдячністю прийняли привезені мною подарунки від ”Просвіти” — випущені нашим Товариством книги, касети й диски української музики, просвітянські газети «Сіверщина» і «Слово Просвіти».. Попит на все це неабиякий. Тому будемо сподіватися, що не лише “Просвіта”, а й інші громадські організації України, культурницькі, наукові заклади, наша держава активно допомагатимуть братам-українцям закордоння.

Неподалік від Народного дому розташована ще одна установа, яка плідно працює задля українства, зміцнення контактів між двома нашими державами. Це Південно-Східний науковий інститут, потужна громадська організація, яка вже не один десяток років відома своєю видавничою діяльністю, співпрацею з вченими, викладачами, студентами України. Інститут радо приймає в своїх стінах гостей з України, які приїздять попрацювати тут, скористатися найбільшою в Польщі українською бібліотекою, численними архівними матеріалами. В активі Інституту — видання збірників з життя українців Польщі, інших цікавих книг багатьох авторів. Чимало видаються спільно з Об’єднанням українців Польщі, науковцями університетів Варшави і Кракова. Видання і українською, і польською мовами, або двомовні. Ось один з альманахів — “Nowa Ukraina” (“Нова Україна”). Випуск повністю присвячений темі Голодомору в Україні.

З особливою зацікавленістю тримаю в руках щойно виданий музичний збірник ”Пісні для чоловічих квартетів” Автор — отець Михайло Вербицький. Так, саме він, автор музики нашого Національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Відомий церковний діяч і композитор написав не лише музику, що стала нашим гімном, а й багато інших духовних та світських творів. Вербицький народився і більшу частину життя прожив у цих краях, на Підкарпатті, тут же й похований. Вдячні українці бережуть і пропагують його творчу спадщину.

Одним з подвижників української справи, активним дослідником української Польщі, українсько-польських зв’язків є заступник директора Південно-Східного наукового інституту пан Олександер Колянчук. У свої доволі вже немолоді роки об’їздив і сходив українські терени Підкарпаття, зібравши по крихтах багатющий історичний матеріал. Особливо плідно пан Олександер працює в царині української військової історії. Його перу належить чимало книг про визвольні змагання періоду Української народної республіки, співпрацю УНР з щойно відродженою після більш як столітнього загарбання Московією незалежною Польщею, зокрема, контакти Симона Петлюри з маршалом Юзефом Пілсудським. Стараннями історика встановлено місця поховання сотень, якщо не тисяч українських патріотів, які після поразки Української революції 1917—1920 років волею долі опинилися тут, на східних теренах Польщі. Тепер активісти ОУП стараються робити все, що в їхніх силах, щоб доглядати ці окремі поховання і цілі цвинтарі воїнів УНР.

І ось нова книга Олександера Колянчука — “Українські генерали в Польщі. Політична еміграція в роках 1920-1939. Біографічний словник.” Видана польською мовою, але є україномовний довідковий матеріал. Ця фундаментальна праця розповідає про долю більш як 120-ти українських генералів — політичних емігрантів. У переважній більшості це інтерновані після поразки у війні з більшовиками в 1920 році військові армії Української народної республіки. Чимало з них прожили останні роки тут, на цих польських теренах, де були й поховані. Унікальне видання з багатющим фактологічним матеріалом. В книзі і розповідь про п’ятьох уродженців Чернігівщини.

Українці Польщі прагнуть не забувати про своє коріння, національну ідентичність. Це дуже непросто після століть асиміляції, на зміну якій прийшла глобалізація, що підштовхує до того, аби забути, хто ти є. Тому хотілося б закликати нашу українську спільноту активніше допомагати братам-українцям зарубіжжя у їхніх національних справах.

Скільки коштує яблуко?

Звичайно, наших читачів цікавить і просте, буденне життя громадян Польщі. Конкретніше — рівень життя, цебто матеріальний його бік. Не хочеться розстроювати наших читачів, співгромадян у ці святкові дні. Скажу коротко: цей рівень набагато вищий, живуть люди краще. Притому, нагадаю, йдеться про найбідніші терени Польщі, південно-східні.

Найліпше різницю видно за цінами на звичайні, наймасовіші товари. Попереднього разу я був у цій країні понад два роки тому, у 2007-у, тобто ще до кризи. І здивувало, що ціни на основні товари практично не зросли за рік з лишком кризи. Ціну в гривнях вирахувати дуже просто, помноживши ціну в польських злотих на 3. На жаль, вже аж утричі. Ще не так давно злотий дорівнював дві гривні, дві з копійками. Але після того, як гривня упала проти долара більш як у півтора рази, з 5-ти до 8-ми, один злотий і став дорівнювати трьом гривням.

Так от, просто дивує, що при більшій разів у три зарплаті ціни на багато товарів співмірні з українськими: такі ж, трохи вищі або навіть і нижчі. З довгого переліку наведу хоча б ціну на яблука. Кілограм звичайних, гарних польських яблук коштує 1 злотий, або 3 гривні. Це ті, що у нас по 4— 5 гривень. Від злотого до півтора—двох (цебто, від 4 до 6 гривень) коштують завезені з-за кордону великі яблука, ті, що у нас по 7—10 гривень Ну, і так далі, стосовно цін на моркву, буряк, цибулю і таке інше. А чи не найбільше вразила ціна на звичайнісіньку капусту, оту саму білокачанну. Звісно ж, найякісніші, очищені, непідморожені качани на полиці магазину коштували рівно 1 злотий за кілограм. Це значить, 3 гривні. Приїхавши додому, я одразу ж подивився на нашу капусту на лотках та прилавках — від 4 до 5 гривень за кіло.

Звичайно, треба говорити й про інші витрати поляків. Дороге тут житло, як купівля так і винаймання. Недешеві комунальні послуги, міський транспорт.

Середня зарплата в країні десь на рівні 750 доларів або 2200 злотих. Тобто, десь 6 з половиною тисяч гривень. Суттєво, що мінімальна зарплата пе6ревищує тисячу злотих, десь на рівні 3500 гривень. Це невеликі для країни гроші, але різниця між середніми й мінімальними зарплатами і пенсіями в країні не така велика, як у нас в Україні. Тобто, держава прагне підтримати найбідніші верстви населення, не дати їм впадати в бідність.

Я розговорився з молодим викладачем Перемишльського університету Павлом. Він ще не дослужився до високих доцентських чи професорських посад, має не так багато стажу, тому зарплата доволі скромна — 2200 злотих. З них 800 злотих , а це понад 250 доларів або майже 2 з половиною тисячі гривень, платить за винаймання в Перемишлі однокімнатної квартири площею в 30 квадратних метрів. «Кавалєрки», як їх називають у Польщі («кавалєр», з наголосом на другому складі — це по-польськи нежонатий). Ще 100 злотих Павел платить за електрику, воду й інші комунальні послуги.

Можете порахувати, багато це чи мало, і як це порівнюється з нашими відповідними житловими умовами й цінами за них. Ну, а решту 1300 злотих Павлові залишається на проживання. Доволі скромне, але жити хлопцеві можна. Особливо якщо ще десь підробляти. З чим у цьому місті і регіоні не так просто, але можливо.

Завершуючи цю тему, хочеться сказати, що справа не лише в матеріальному рівні. До речі, стосовно його, то поляки зі вступом до Євросоюзу отримали можливості вільно їздити на заробітки в інші країни Європи та й за океан, чим широко й користуються. Той же Павел кілька років працював у Мексиці, правда, не викладачем, а на простій роботі, але щось зміг заробити.

Так от, справа ще і в іншому ритмі життя: несуєтному, більш устаткованому й менш нервовому. Є, звісно, і тут у людей свої проблеми, свої труднощі, але нервозності і суєти менше, впевненості ж більше.

Але це вже ми від ціни на яблуко й капусті знову виходимо на теми політики. І доведеться згадати, що країна, як і більшість її сусідів, уже 10 років у НАТО і 5 років у Євросоюзі. У нас же ще довго й нудно триватимуть дебати, вступати туди чи ні, йти, повертатися в Європу чи блукати по інших векторах. Ну що ж, дебатуймо і далі, Але тоді не треба заздрити й нарікати, що хтось живе іншим життям, аніж ми.