Кому співати колискову?

Гендерні стереотипи, які заважають жінкам повноцінно реалізувати себе у суспільному житті, а чоловікам - у сім’ї, обговорили журналісти в прес-клубі реформ.

Приводом для цієї розмови став показ документальної стрічки “Кому співати колискову?”, яку представила продюсер Тетяна Ляховецька. Участь у засіданні прес-клубу взяли також перший заступник начальника Головного управління статистики в Чернігівській області Катерина Свистун, голова обласної організації Спілки жінок України Ірина Дорожкіна і керівник громадської організації “Центр гендерних ініціатив” Лариса Юда.

За словами Тетяни Ляховецької, проблема відповідального батьківства традиційно сприймається суспільством як тотожна з захистом материнства і дитинства. Але у цієї проблеми є інша сторона – власне батьківської, чоловічої відповідальності. І у такому “прочитанні” вона сприймається суспільством як певна несподіванка. Разом з тим, участь батька у народженні і вихованні дитини, як цінна і важлива, ніким не спростовується, але фактична участь у догляді за дитиною розглядається все ж як виключення, а не як норма. Приміром, упродовж року в Києві народилося понад 8 тисяч немовлят, а у відпустку по догляду за ними пішли всього 45 чоловіків – татусів чи дідусів (у Чернігові таких прикладів взагалі одиниці). Причому переважно вони намагаються не афішувати таке рішення. Саме тому, розповіла Тетяна Ляховецька, було досить складно знайти головних героїв картини. В результаті ми побачили на екрані щасливого татуся, дружина якого – успішний підприємець, а також дідуся, котрий няньчить двох онуків. В обох випадках чоловіки пішли в декретні відпустки з міркувань економічної доцільності. Те, що стало нормою в деяких європейських країнах, наприклад, у Швеції, в Україні поки що не знаходить відгуку.

Автори фільму “Кому співати колискову?” поставили цю проблему перед нашим суспільством і запропонували реально оцінити існуючу ситуацію, а також справедливо розподілити між жінками і чоловіками не лише права і обов‘язки, а й відповідальність і ризики. Фактично ревізії піддається вся система усталених стереотипів щодо місця і ролі жінок і чоловіків у суспільстві, переосмислюються критерії оцінки внеску статей у розвиток суспільства і родини.

З набуттям незалежності Україна утверджує себе як незалежна держава, орієнтована на демократичні цінності та ринкову економіку. Прагнучи до інтеграції в європейські структури і світову спільноту, Україна орієнтується на демократичні стандарти, і включає ґендерні проблеми у порядок денний своєї внутрішньої політики. Політичну волю держава виявила, включивши відповідні положення до Конституції України, приєднавшись до міжнародних конвенцій та угод. Підписаний  Президентом України Указ “Про вдосконалення роботи центральних в місцевих органів влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” та прийнятий Парламентом України  Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” переводять цю проблему у площину практичного втілення.

Ідеї ґендерної рівності прийшли на зміну “політиці поліпшення становища жінок” як відгук на реальні зміні в розподілі трудових ресурсів. Той факт, що для забезпечення рівних прав жінкам і чоловікам у суспільстві мають бути створені відповідні можливості, які потребують різних умов, практично не викликає суперечностей доти, доки не виникає питання про те, як це має бути забезпечено практично. Мова йде про  урахування їхніх специфічних, відмінних ґендерних ролей. Адже процес відтворення людини фізіологічно покладає на жінку додаткове навантаження і додаткову відповідальність. І як високо не підносить суспільство значення жінки-матері, це не зменшує ризиків молодих матерів та жінок, які мають дітей, у обмеженні їх доступу до ринку праці, до забезпечення кар‘єрного просування.

Не лише Україна стикається з цією проблемою. Для кожної країни проблема раціонального використання трудових ресурсів, розподілу соціальних можливостей так чи інакше пов‘язана з необхідністю розв‘язання проблеми: як забезпечити жінкам і чоловікам рівні можливості у економічній сфері і, разом з тим, створити умови для поєднання трудової діяльності зі своїми батьківськими обов‘язками? Ця проблема стає тим більш актуальною, що на ринку праці жінки не поступаються чоловікам ні в рівні освіти, ні в рівні кваліфікації. І тому претензії і вимоги сучасних жінок на відповідне місце і рівень у виробничих відносинах є адекватними. Але в реальному  житті  їх реалізація значною мірою залежить від того, чи будуть перерозподілені між жінкою і чоловіком сімейні обов‘язки. Мова не йде про традиційну “чоловічу” та “жіночу” роботу, мова йде про спільну відповідальність.

Той факт, що у сучасній Україні 40 % чоловіків репродуктивного віку не можуть стати батьками через проблеми зі здоров‘ям, у віці від 28 до 46 років смертність чоловіків вчетверо вища за жіночу, кожний четвертий хлопчик у віці 16 років не має шансів дожити до пенсії через проблеми зі здоров‘ям та загальне скорочення подовженості життя чоловіків, говорять про глибину ґендерних проблем чоловічого соціуму. На іншому полюсі – 32-х відсотковий розрив у заробітній платі жінок і чоловіків, не врахована суспільством 6-ти годинна щоденна домашня праця жінок, загрозлива перспектива для жінок отримувати пенсію на 40% меншу за пенсію чоловіків.

Але є і “третій полюс” – це діти. За даними соціологів, середньостатистичний український батько лише 4 хвилини в день приділяє уваги вихованню дитини, лише 32 % татусів допомагають  дітям робити уроки. А тих серед чоловіків, хто доглядає хвору дитину – лише 10%. Лише 24% татусів у своїх обов‘язках мають супровід дітей до школи. Для інших зацікавленість навчанням власних дітей обмежується переглядом табелю. Компенсаторно чоловік виправдовується (і виправданий суспільством) тим, що він виконує свої сімейні обов‘язки, заробляючи гроші. Це надзвичайно небезпечний аргумент. Небезпечність його у тому, що внесок жінки у матеріальний добробут сім‘ї ігнорується у той час, як він реально наближений до  50%. Іншим підтекстом є завищене ставлення до “чоловічого внеску”, що покладає на чоловіків більшу відповідальність, і будь-яка невідповідність цим очікуванням надзвичайно гостро вражає чоловічу психіку. Це одне з пояснень надзвичайно високого рівня алкоголізації, наркотичної залежності, суїцидальних ризиків саме серед чоловіків.

На “третьому полюсі”  дефіцит спілкування з батьком формує у дитини спотворені стереотипи і може спровокувати агресію. Дефіцит спілкування негативно впливає не лише на сина чи доньку, а й на самого батька. Не реалізувавши свою потребу в опіці, піклуванні, батьківській ніжності – чоловік набуває агресії, емоційної нереалізованості. Психологи схиляються до проведення паралелі між подовженістю життя і кількістю часу, проведеного людиною у спілкуванні з дитиною. То, можливо, розв‘язання проблеми скорочення розриву у продовжуваності життя чоловіків (а зараз він складає в Україні 12 років) лежить у більш активному їх залученні до догляду за дітьми?

Переваги такого підходу – не лише моральні і психологічні. Це і абсолютно вимірювані економічні показники. У разі, коли відпустка буде паритетно розподілена між татом і мамою – знизиться ризик для жінок при працевлаштуванні (адже, упередження щодо молодих жінок-потенційних мам будуть компенсовані перспективами чоловічих відпусток по догляду за дітьми), їх  кваліфікаційний “розрив” зменшиться, ризик кар‘єрного росту – також, внесок до сімейного бюджету не буде преференцією лише чоловіка.

У країнах Європейського Союзу відпустка батька по догляду за новонародженою дитиною стає нормою, яка знаходить відображення у страховому забезпеченні, плануванні, кадровій політиці. Зрештою, це стає ознакою сучасного європейського життя, його стандартом, частиною культури. Аби подати приклад нації, відомі політики і державні діячі північних країн брали і беруть такі відпустки під час перебування на високих посадах. Це значно підсилює статус батьківства, культивує у суспільстві сімейні цінності, гуманізує суспільні відносини.