Олександр МУРАТОВ. Поезії

Муратов Олександр (21.04.1935), Режисер, сценарист. Народився у Харкові. Кінець 40-х – початок 50-х – зв’язковий УПА. Початок 50-х – казахські табори. 1959 - Закінчив ВДІК (режисерський факультет). Майстерня С. Герасимова і Т. Макарової.

У фільмографії митця такі картини як Маленький шкільний оркестр, Гуси-лебеді летять, Любаша, Гонки по вертикалі (3 серії), Осінні ранки, Помилуй і прости, Танго смерті, Дорога нікуди, Вальдшнепи, Прощай, Дніпро! та інші. Пропонуємо читачам сайту кілька поезій, які були люб’язно надані Редакції під час безпосереднього спілкування з автором:

О, Україно! Я від тебе втік.
Твої жлоби ненавидять незручних.
Дурні як бовт, але хапають влучно.
Я хитрий, протримався цілий рік.

Ненавиджу і все ж таки люблю
тебе, незграбна ненько Україно.
Здуває вітер з хвиль балхашських піну
і кидає її на коноплю.

Я поміж тих, хто душу загубив,
я серед тих, що марять анашею.
Сплять олівець і аркушик в кишені,
чекають, щоб я їх колись збудив.

Я не пишу у цих чужих степах.
Тут це робити досить небезпечно.
Тут навіть жарти якось недоречні.
Блищить як лезо невгамовний жах.

Нічого, витримаю, витерплю і це.
У порівнянні з смертю – все це жарти.
Не Ельба тут, не лізу в Бонапарти,
хоч не втрачаю все ж таки лице.

Над Балхашем кружляє хижий птах.
Орел? Чи сокіл? Я профан в цій справі.
Готує він діла свої криваві,
а із транзистора органно лине Бах.

Я мабуть дійсно націоналіст -
Люблю вітчизну стійко і природно.
Колись на Україні стане модним
це слово. Але втратить справжній зміст.

Я переконаний: коли прийдуть часи
національної святої перемоги,
ті, що боролися, не будуть мати змогу
впливати на державні терези…

Про нас забудуть, нібито не ми
страждали в тюрмах і згинали в схронах.
Не нас згадають під святкові дзвони.
Такий закон невдячної юрми.

Казахстан, 1952 р.

О, Боже! Я більше не можу
терпіти Твій праведний гнів!
Ну хто нам тепер допоможе
пробити дорогу на Львів?!

У Львові зігріємо тіло,
сховаємось серед людей.
Яке мені зараз вже діло
до національних ідей!..

Набридло! Набридло! Набридло!
У схроні невіра та бруд.
Ідеї? Так бидло є бидло.
Та ще й безнадійності кут.

До мене останню сторінку
закреслила доля тупа –
загинув наш зверхник Чупринка,
загинула мабуть УПА.

О, Боже! Я більше не можу
терпіти Твій праведний гнів!
Ну хто нам тепер допоможе
пробити дорогу на Львів?!

1952 р.

У Львові дощ.
Болото по коліна.
Твої коліна голі.
Мабуть спиш.
Горить вогонь.
Твоїх долонь
тепло.
Тремтить віконне скло,
розмазане і синє…
Лютує дощ на Західній Вкраїні
…………………………………..
О, Боже мій!
Наш спільний, уніатський!
О, Господи,
помилуй і спаси
її довершену красу
від тліну!
Несу її
на крилах рим в віки.
Чи донесу?

1952 р.

Я бачив смерть визвольної війни.
Я бачив відчай божевільних схронів.
Згасали очі і сивіли скроні.
Я бачив смерть визвольної війни.

Під Вишківом точився впертий бій.
Ми йшли під кулі, наче камікадзе.
Та зрадили нас з переляку газди,
бо сподівалися на порятунок свій.

Де ви тепер, обачні хробаки?
Сибір чи куля – ось Вам нагорода.
Ви – мертві діти мертвого народу.
Де ви тепер, обачні хробаки?

А нам вдалося вирватись на Схід.
На Заході точилася розправа
настільки безпощадна і кривава,
що, як згадаєш, обливає піт.

Ми несемо незгаслий світ ідей
з відкоректованим, але все тим же змістом.
Нехай нас лають: “Націоналісти!”,
ми носії немеркнучих ідей.

Ми віримо, що прийде світлий час,
коли і нас згадають добрим словом,
коли розквітне честь і наша мова.
А може і забудуть люди нас…

Та і нехай! Хіба у цьому сенс?
Ось тільки б вільною була моя країна.
Я переконаний, лиха година мине.
А слава, почесті? Хіба у цьому сенс?

1953 р.

І знов я повернувся в хутір свій.
Забутих родичів вже треба цілувати.
Над хатами висить зелений змій –
Дитина самогонних апаратів.

А вранці вийшов в степ.
І бачу: всюди степ!
Плугами рвуть його мордаті трактористи.
Це все мої знайомі як навмисно,
Товариші моїх дитячих літ.
Разом ми їли глід,
Разом голодували,
разом ловив нас дід,
баштанний інвалід,
гроза баштанників.
Разом ми утікали.
Услід він сипав матюками
і піднімав з землі важкий зелений плід –
кавун!

Полтавщина,
1949 р.

CONTRA SPEM SPERO

Бандера – наче пантера,
напружена злістю пружина.

Він в Мюнхені. Ми у схроні,
і нам він ввижається джином,
таким же малореальним,
таким же безмежно могутнім.
Стискаються наші астральні
тіла, перед ним присутні.

Немає ні допомоги,
ні їжі, ні порятунку.
Приймач наш як голос Бога,
віщає то вісті, то “Думку”…

І чуємо: люди не знають,
що ми ще не кинули зброю,
що опір невгасно триває,
що жертвуємо собою.

То може ці жертви вже марні?
Нікому вони не потрібні?
… Сидіти б у тихій кав’ярні
у Мюнхені чи у Відні…

І сняться брудними ночами
І Ворскла, і тиха Полтава.
Нас хід історичний розчавив,
безжалісна доля спіткала.

Поснули озброєні вуйки,
Всесвітні прослухавши вісті.
Ховались від польської “двуйки”,
Ховаються від емгебістів.

Їх в схрони затиснула вдача.
Мене привела сюди віра.
Душа моя скиглить і плаче.
Нудьга каламутна і сіра…

Не вірю (а все ж таки вірю!)
У нашу святу перемогу.
Не схочеш, а станеш тут звірем
Нічим не подібним до Бога.

І думаєш: зверхник Бандера
у Мюнхені горя не знає,
а я тут у сересерах
безславно у схроні згинаю…

Неправда! Це заздрість і втома.
Я тут не заради Бандери.
Я відданий ділу святому.
Борюся і - CONTRA SPEM SPERO!

Станіславщина, 1951 р.