Без права на повернення

Повертатися – погана прикмета.

... До зустрічі залишалося майже дві години. Я не поспішала і вирішила скоротити час у затишному кафе, яке любила у своєму місті ще з часів юності.

Завжди цікаво дізнатися як змінилися за п’ять років однокласники. Ще п’ять років у нашому житті, а всього – вже п’ятнадцять.

Я десь читала, що людина забуває ім’я та прізвища однокласників за двадцять два роки, якщо взагалі з ними не спілкується. Тож я почала згадувати, як виглядав наш клас, і хто за якою партою сидів.

Це ж ми товаришуємо зі школи – Ліза, Юлія, Софія і я, знаємо майже все один про одного і в професійній сфері, і у справах сердечних. Решта однокласників розлетілися по світу, з кимось не бачилися з самого випускного.

Якщо чесно, то сьогодні хотіла зустрітися з Миколою. Свого часу у нас був непоганий тандем. Він списував у мене усі контрольні з алгебри, а хімію і фізику списувала я в нього. А потім коли на випускному зустрічали схід сонця, він сказав, що я подобаюся йому і можливо у нас все попереду. Я у той час думала про іншого і нічого не відповіла. Ніхто не застрахований від наївності у сімнадцять років. Тільки з роками з’являється розуміння, що не можна мовчати у відповідь на чиїсь почуття. З посмішкою я почала пригадувати цікаві історії з нашого шкільного життя.

На вулиці очікуванням нового хвилювала серце і почуття провесінь. Скрізь струмочки і калюжі, брудний сніг, оголені дерева з неприкритими чорними душами.

- Весна як барометр у моєму житті, - думала я. Коли відчуваю неспокій і тривогу – це означає: попереду зміни. Якщо не сама щось почну кардинально міняти, то вони (ці зміни) несподівано, як хурделиця, завирують мій спокійний ритм життя... І щось таке було.

Я замріяно і не поспішаючи йшла тротуаром, а хтось не встигав... З усієї швидкості іномарка оббризкала мене брудом. Я розгублено стояла у своєму новому білому пальто, спеціально придбаному на зустріч з однокласниками, і до кінця не усвідомлювала, що у такому вигляді я просто не можу з’явитися у школу. Мій настрій враз було зіпсовано, але будучи оптимістом, я почала обнадійливо розглядати вулицю. На щастя, мені поталанило і недалеко через дорогу я побачила свій порятунок – хімчистку. Не розмірковуючи занадто довго, я опинилася у досить привабливому центрі побутових послуг. Там виявилося і кафе.

- Що ж моя улюблена „Ідилія” почекає до кращих часів. Обмежимося тим, що маємо. – подумала я і замовила гарячий шоколад. Доки чекала, задзвонив мобільний.

- Аліно, ти збираєшся? - нетерпляче спитала Соня.

- Так, але по дорозі зі мною сталася невелика пригода. Все в порядку.

- Добре, ми на тебе чекаємо. Він теж буде.

- Хто він?

- Хіба не розумієш, Валерій Петрович! Чекаємо.

- Але, звідки? – здивовано спитала я.

- Не маю більше часу. Приходь, усе дізнаєшся.

- До зустрічі!

Я механічно склала телефон. І ніби щось дрімаюче у моїй душі, враз прокинулося. Здається то було давно і все минуло, але не зовсім...

Ті почуття далекого і минулого першого кохання десь жили у глибині моєї душі усі ці роки. Ким він був для мене? Це питання я ставила собі не один раз у житті. І відповідь щоразу була різною.

Він був світочем, з якого почалося пізнання світу і людей, а головне – себе. Він – мій Учитель. Я і досі пам’ятаю той день, коли він з’явився у житті.

Був золотий вересень. Біля школи злітало у небо жовте листя кленів і горіли червоні кетяги горобини. Незнайомий чоловік у чорному довгому плащі та з валізою наближався до школи, а ми з подругами якраз йшли додому. Щось особливе було в його постаті і ході, щось таке, що примусило мене звернути увагу.

Він підійшов до нас ближче і спитав: „Підкажіть, де директор?” З усіх дівчат саме я провела його до кабінету директорки. Коли я повернулася, Ліза, яка була вчительською донькою, а отже найкраще обізнаною зі шкільними новинами, сказала:

- Ти з ним познайомилася?

- Ні. Він нічого не казав. Я теж.

- Аліно, ти як завжди. Тож знай – це наш новий учитель історії.

- Не всі ж такі обізнані, як ти, - образилася я.

- Не зважай, це по-дружньому, - відказала Соня і ми, як зграя пташок, сміючись, поспішили по домівках.

З першого погляду запам’яталися його каштанові очі. У них я побачила розум і сміливість. А ще подумала, що з таким учителем обов’язково має бути цікаво. І як виявилося пізніше, я не помилилася.

Валерій Петрович належить до тих людей, які примушують слухати вже перші слова, концентрують на собі увагу голосом і жестами. Перший його урок історії пройшов за неймовірної тиші у класі. А подальші екскурси в історію іноді закінчувалися навіть оваціями. Десь у батьків зберігаються записи уроків, що могли стати дискусією і примушували нас думати, не боятися висловлювати свою точку зору.

- Ніколи. Ні за яких обставин не забувайте, що люди різні і думка кожного має право на існування. Кожна людина має право бути почутою! – навчав він нас. Дивлячись на його природну толерантність і тактовність, ми теж намагалися виховувати у собі ці риси.

Я не знаю, чи то курс історії у випускному класі був занадто цікавим, чи то новий учитель зміг пробудити у нас здібності до гуманітарних наук, але успішність у класі дуже покращилася. Хлопці, щоб виглядати на рівні, навіть читали філософів. (Приємно і цікаво згадувати. Хіба можливо це зараз?). З’явилася незрозуміла одержимість знати і аналізувати.

Валерій Петрович захоплював своєю особистістю, він був занадто відвертий, щирий і справедливий. Жодного разу він не оцінив когось завищено чи занижено. А ще він міг визнати свою помилку, сказати, що чогось не знає, але наступного разу обов’язково розповість. Нічого подібного в інших вчителів ми не бачили. Просто він сприймав нас як дорослих, а це додавало впевненості у власних силах.

Вже за кілька місяців дівчата нашого класу були закохані у молодого вчителя. Проте крім професійної діяльності, ніхто не знав про його особисте. Хіба що так – чутки.

Як і мало бути, Ліза знала найбільше:

- Ви тільки-но послухайте, він зустрічався з донькою декана. – Якось розповідала вона після уроків. – Вони навчалися разом, а Валерій був найкращим студентом факультету на своєму курсі. І ось перед закінченням навчання декан покликав потенційного зятя і сказав, щоб той не хвилювався – його чекає аспірантура, і взагалі чудове майбутнє, якщо він одружиться. Ніби все добре, та Валерій Петрович розірвав стосунки, і замість столичної аспірантури опинився у провінційній школі.

- Не може бути, - хором заперечували всі дівчата, адже повідомлення Лізи було контрастом з тим світлим і прекрасним образом, що виник у нас.

- Все саме так було. – ображалася Ліза. Це мама говорила, а в неї подруга працює на істфаці. Він просто бунтар!

Ми, звичайно, не погоджувалися, а вона, вдаючи з себе найбільш мудру і при цьому повністю повторюючи слова своєї матері, міркувала:

- Одружився, і жив би собі як пан. Навіщо ускладнювати життя собі та іншим людям?

А я чомусь подумала про деканову доньку, якій напевно було боляче від того, що втрутився батько і її залишив хлопець, якого вона, можливо, любила.

У педколективі до Валерія Петровича ставилися по-різному: холодок і натягнутість стосунків з боку старшого покоління, з іншого – прихильність молоді. Наша директорка – незаміжня пані бальзаківського віку – не сприймала молодого колегу, оскільки він належав до людей, яких не можна поставити у чітко визначені рамки.

Набагато пізніше я дізналася, що його звільнення під час навчального року було логічним завершенням ланцюга подій: дрібні порушення рахувалися, дискусії запам’ятовувалися, а на завершення стався скандал.

Моє особисте ставлення до нового вчителя було доволі невизначеним. Не можу і досі правильно назвати свої почуття. Чи то захоплення? А може закоханість? Я чекала його уроків. Спостерігала за Валерієм Петровичем. Я вбачала у ньому людину близьку за світосприйняттям, „споріднену душу”, якщо можна так назвати. Було в ньому щось, чого не пояснити словами і досі ...

Він теж якось по-особливому ставився до мене. Може тому що була однією з кращих учениць, дуже добре знала історію, цікавилася літературою, мистецтвом?

Однак під час обговорення професійного вибору на моє „Буду істориком чи журналістом”, він сказав, що перспективніше йти в економічну сферу або юриспруденцію.

- Але ж найважливіше, щоб професія була улюбленою.

- Так, проте не варто забувати про матеріальне благополуччя.

- Ви ж самі історик і поміняли столичний вуз на провінційну школу...

Він якось знітився і доволі суворо запитав:

- Хто вам таке сказав? Щоб я більше не чув пліток!

З його реакції стало абсолютно зрозуміло, що не про плітки йде мова. Ліза виявилася правою...

Я почувалася винною. А потім ще вчитель побачив нас з Миколою, як ми цілувалися в класі. Він вибачився і зачинив двері. Мені з сорому хотілося провалитися під землю. Тим паче, що то було несерйозно – просто так вийшло.

Якось при нагоді я попросила вибачення у Валерія Петровича за свої слова.

А він відповів:

- Три речі до нас не повертаються – випущена стріла, сказане слово і проминулі дні. Не зважай, Аліно: сказала – то й сказала. У такому віці всі максимальні, а потім щось згладжується, на щось закриваємо очі, інше сприймаємо, що так і має бути. Люди не ідеальні – запам’ятай.

- Я погоджуюся з вами. Та зраду ніколи не можна пробачити.

- Буду відвертим, якщо цікаво знати. Я не вважаю, що зрадив Яніну. Вчасно зрадити – не зрадити, а попередити. Можливо, я розбив їй серце. Це гріх, та ще більший гріх зрадити себе. Ніколи не можна розчинитися в іншій людині, її почуттях. Не можна жити, коли хтось програмує долю. Ми самі визначаємо майбутнє і питати за помилки, зайво сказані чи не сказані взагалі слова, за вчинки можемо лише у власного сумління – у себе!

- Може ви не любили? – спитала я і злякалася своїй сміливості.

- Ставлення до любові різне у сімнадцять, двадцять п’ять і так далі. У людини змінюються смаки – те що подобалося вчора обридне завтра, і навпаки. Тож ніколи не говори ніколи. Людям хочеться створити міф чи казку, щоб потім з ним жити, вірити у вічне і безмежне кохання, як у Ромео і Джульєтти, та, на жаль, цього у житті не трапляється. Яніна забуде мене і навряд чи згадуватиме про звичайного хлопця, що не вписувався у коло її друзів із „золотої молоді”.

Мені на душі стало сумно і боляче. Ніби так, що все навколо несправжнє. Нотки цинічності, а може просто втоми від життя прозвучали у його словах. Але я нічого не сказала вчителю. Мені стало жаль, що спровокувала на відверту розмову. Про це я нікому не розповідала, залишивши назавжди своєю таємницею.

А назавтра ми дізналися, що Валерій Петрович написав заяву про звільнення. Під час одного з вечорів у школі, що проводили молоді вчителі, директорка виявила хлопців, які розпивали спиртне. Вчителі отримали догану, а Валерію Петровичу запропонували звільнитися за згодою сторін.

Після закінчення уроків в останній день роботи у школі він прийшов прощатися з класом. На вулиці закінчувалася зима, але, яке часто буває, за вікном йшов дощ. Усім у класі було сумно.

- Усе у нашому житті має початок і закінчення. – розпочав учитель і після цих слів, у багатьох з дівчат потекли сльози. – Нічого надзвичайного не сталося просто закінчився певний період вашого і мого життя. – продовжив Валерій Петрович. Пам’ятайте, все хороше, що трапилося поки ми з вами спілкувалися. Будьте мудрими і добрими, щоб я міг пишатися вами. Адже ви були моїм першим класом, а це назавжди.

- Вас же звільнили несправедливо! Ми не хочемо, щоб ви залишали нас, - прохали учні.

- У вас буде інший вчитель, а я колись можливо ще повернуся...

Він забрав альбом з фотографіями класу під час різних подій та урочистостей – наш подарунок – і якось тихо вийшов з класу. Дівчата плакали не стримуючи сліз, а хлопці вирішили піти до директорки шукати правди. Адже всіх хвилювало питання: чому так несправедливо? Ми прекрасно знали, що це не перший випадок і Валерій Петрович до того не мав ніякого відношення. Вона не стала їх вислуховувати, а за півріччя вони отримали оцінки з поведінки на бал нижче.

Вдома мене мати зустріла запитаннями щодо звільнення вчителя. Адже все містечко жваво обговорило цю тему. Навіть говорили про його роман з однією з учениць.

Я захищала Валерія Петровича.

- Чому це ти так загорілася? Спалахнула ніби іскра в соломі? – спересердя сказала мати. – Бува не з тобою закрутив роман той заїжджий вчитель.

- Мама, як можна так говорити. Про роман, а тим паче зі мною – то просто плітки. Мамо, зрозумійте, Валерій Петрович інший від усіх наших вчителів. Він – особливий і не може жити як всі.

- Цікаво, а як він може?

- Я не знаю, я не зустрічала таких людей.

- У тебе, доню, ще все попереду, - сказала мати і мабуть, щось згадала з свого життя. Вона обійняла мене, розуміючи, що я уперше втратила когось близького моїй душі.

Опісля історію у нас викладав учитель із іншої школи – Гаврило Іванович. За те, що був занадто суворим, а ще більше нецікавим, ми називали його Гаврило-Зубрило.

- Ваше пальто вже готове, - відірвала від спогадів мила дівчина з хімчистки.

- Спасибі.

Я розплатилася за послуги і вийшла на вулицю. Стільки років пройшло. Валерій Петрович – інший, ніж п’ятнадцять років тому. Ми, його колишні учні, теж інші, вже стали вченими, банкірами, журналістами чи просто домогосподарками. Кожен по-своєму шукав себе і свій шлях.

Чомусь у мене з’явився панічний страх зустрітися з ним. Дівчата говорили, що він воював у Чечні (навіщо?), працював робітником у порту (чому?) і вже більше ніколи не повернувся на викладацьку роботу, ставши підприємцем. Що це - пошуки втраченого, осягнення і розуміння життя у всіх його проявах? У мене було занадто багато питань до нього. Та шукати відповіді на них – справа невдячна. Занадто важко руйнувати світлий образ, що записаний на сторінки мого життя у найкращу пору юності, не під силу сприймати у розуміти його іншим. Його слова і настанови я згадувала у найтяжчі хвилини життя. Він залишиться для мене незаплямованим і світлим, хто б що не говорив і не думав. Варто бути реалістом, та, здається, для мене особисто це не той випадок.

Я вже запізнювалася. Але чим ближче підходила до школи, тим більше вагалася. Чи варто змінювати враження про людину, спогади про яку для мене надзвичайно дорогі? Мабуть, в емоційному плані я більше втрачу, ніж знайду.

Я зупинилася на роздоріжжі і ще раз подумала: „Хай біле у душі залишиться білим, нікому не дозволю перетворити його на сіре”. А потім розвернулася і швидко пішла у протилежний бік, відключивши мобільний телефон, щоб свідомо опинитися поза межами досяжності. Він такий, яким я його пам’ятаю. Він не має права повернутися іншим.

липень 2006