"Назустріч сонцю": Усть-нера. Артик. Сусуман

Продовжуємо віртуальну подорож суворою Колимою разом з черговою частиною книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю».

Слово автору:

До Усть-Нери – адміністративного центру Оймяконського району – доїхав на „уазику” тиндинських мостобудівників. Два роки тому я побачив Усть-Неру холодною, похмурою і мокрою (два дні поспіль лив дощ). Тепер же погода була теплою, сухою і сонячною.

Вийшов на берег Індигірки – однієї з найбільш повноводних річок Якутії. Зі швидкістю приблизно 9-10 км/год. вона несла свої води на північ до Льодовитого океану. Селищна влада не дуже дбає про чистоту річки, бо прямо на її березі я побачив каналізаційну трубу, стоки з якої виливались прямо в Індигірку.

На протилежному березі ріки високою стіною піднімались гори Уольчанського хребта, найближчою з яких була гора під назвою Спина Дракона. Дійсно, верхівка цієї гори густо уставлена гострими кам’яними брилами, які нагадують панцирний спинний гребінь велетенського чудовиська.

Пообідавши на березі Індигірки, вирушив в редакцію улусної газети „Северная заря”. Зайшов до кабінету редактора – якутки Ганни Галузо.

- Доброго дня! Я ваш колега-журналіст з України. Знаходжусь в подорожі-експедиції, рухаюсь в бік Магадану і далі на Камчатку. Мені потрібна печатка вашої газети в мій маршрутний лист.

- А я вас пізнала, кілька років тому ви вже заходили до нас.

Редактор „Северной зари” виконала моє прохання, докладно розпитала про подорожі і взагалі про моє життя, пообіцявши зробити матеріал про мандрівника з Чернігова для газети. А також дозволила попрацювати в „інтернеті”. Відіславши кілька електронних листів у Чернігів, я подякував і почав збиратися на трасу. Ганна Галузо простягнула мені пакунок з їжею:

- Це, Олександре, мій обід, але я віддаю його вам. Ви ж у дорозі, а я дома. І будьте обережні. Кілька років тому в наших краях зник журналіст з Якутська, теж рухався автостопом у Магадан. Знайшли лише один кросівок. Може, ведмеді, а може, злі люди...

Близько 16-й години залишив Усть-Неру і до вечора на двох машинах доїхав до селища Артик. Хоча адміністративно Артик належить до Якутії, та фактично це вже Колима. У 2006 році я зупинявся тут у Володимира Сухарєва, з яким мене звела дорога в районі Кюбюме і з яким ми удвох йшли-їхали упродовж кількох днів.

Сподівався знову побачити Володю, хоча мало в це вірив, адже пам’ятав, що він збирався переїжджати в Магадан. На Озерній вулиці найшов будинок, в якому мешкала мати Володі і його брати, але він виявився покинутим. Ні людей, ні меблів, лише шматки старих газет та інший мотлох. Щоправда, на дворі у теплиці було прибрано і росли овочі. Отже, мого товариша в Артику, напевно, немає. На всяк випадок залишив на підвіконні записку – „Володя Сухарєв! Тут був я, Олександр з України, у 2006 році ми їхали з тобою разом від Кюбюме до Артику. Зараз я знову у ваших місцях. Якщо ти теж тут, то зателефонуй мені. Зараз я їду в Сусуман, а потім не менше тижня буду в Магадані. Номер телефону...”

Вийшов з двору на вулицю Озерну. Вона була тиха і безлюдна, неначе всі її мешканці давно померли. Всі колимські селища, на перший погляд, схожі одне на одне. На околицях – приватна забудова, це залишки Дальбуду перших років його існування.

Повірити в те, що там живуть люди, важко. Скособочені, зі сліпими, наче в курятнику, вікнами, ці халабуди, здається, ось-ось розваляться. На місці розібраних на дрова парканів лежить струхлий до чорноти горбиль, замість вулиць – криві закапелки, всюди бите скло, сміття і стійкий запах помиїв. Тут можна зустріти п’яного мужика чи невизначеного віку бабу з обличчям, схожим на вижату полову ганчірку.

Далі, по ходу до центру, йдуть бараки. Всі вони однаково вросли у землю, дахи, колись обкладені шифером, тепер являють світу провалля, оголюючи напівтрухлі стропила. В темних вікнах зачаїлись холод і морок, на стінах за опалою штукатуркою – шматки спресованої в камінь глини і бита дранка. В бараках пахне кішками і смаженою цибулею, на смітниках і за вбиральнями риються собаки. Живуть у бараках робітники, проститутки і пенсіонери.

У центрі колимських селищ шлакоблочні будинок культури, школа і адміністрація. Поруч з ними – білені цегляні дво-, три-, чотириповерхівки. Все це у чіткому прямокутному вимірі, без архітектурних „зайвостей”, як в армійському гарнізоні, і тому, мабуть, центральна площа скоріше схожа на солдатський плац. Коли вранці по ній біжать на свої роботи чиновники, то, здається, поспішають вони, боячись, що їх раптом можуть зупинити, вишикувати в колону і відправити на казармене становище.

Бродячих собак тут вже немає. У святкові дні на площі збираються ті мешканці селища, які ще звідси не виїхали і кому просто немає куди виїжджати: мужики п’ють горілку, а баби точать ляси.

Майже в усіх селищах Колими можна побачити гори покинутого металу. Це і старі гідромонітори, і залишки від естакад промприладів, і розібрані на дрібні запчастини бульдозери, і „скелети” старих автомобілів, і невикористані у будівництві балочні перекриття. Все зламане, погнуте, напівпоглинуте землею. Навіть не віриться, що все це – творіння рук людських, здається, що все це залишилось від давнішньої великої битви якихось надприродних бронетанкових чудовиськ.

В Артику робити мені вже було нічого. Дійшов до КПМ (контрольного посту міліції) на виїзді з селища, біля якого лежав великий собака і стояв „КамАЗ” з причепом, в якому лежали купи металобрухту. Зайшов у приміщення посту, сподіваючись ще сьогодні виїхати в бік Сусуману.

Всередині сиділи три міліціонери і водій „КамАЗу”. Я пояснив, хто такий і звідки, чим викликав жвавий інтерес з боку міліціонерів. Зацікавився моєю розповіддю про подорож і водій, який якраз їхав у потрібному мені напрямку. Але він не знав, коли зможе поїхати, бо, як виявилося на артикському посту, документи на вантаж були не в порядку.

Я вирішив почекати будь-яку іншу машину в бік Сусуману. Але того вечора їх вже не було. Залишалося одне – ночувати біля посту. Міліціонери не заперечували, але попередили:

- Інколи поблизу посту з’являються вовки та ведмеді. Тож будьте обережнішими, далеко в тайгу не занурюйтесь.

Я поставив намет у півсотні метрів від будинку КПМ, повечеряв і перед тим, як лягати спати, залишив на ніч на вугіллях догорілого багаття так звану надью – три товстих стовбура, покладені пірамідкою. У такому положенні дрова можуть тліти і повільно горіти всю ніч, і це – добрий захист від ведмедів та вовків, бо жоден звір не підійде до вогню.

Вночі мене розбудив собака – він гавкав ... на мій намет. Удару ноги по стінці намету було достатньо, щоб собака втік. А вже вранці крізь сон почув, як десь неподалік затріщали кущі і тієї ж миті почувся гавкіт нічної собаки. За кілька секунд пес пронісся повз намет і зник в тайзі. „Мабуть, ведмідь” – подумав я і перевернувся на інший бік.

О 9.45 підійшов на пост. „КамАЗ” все ще стояв, інших машин не було. Я сходив в Артик у магазин, купив хліба і пива та дізнався від продавщиці, що Володя Сухарєв поїхав „на материк”, а його мати, як і раніше, живе в Артику, тільки переселилась в інший будинок. Шукати її я вже не став. Коли повернувся на КПМ, міліціонери вже дали дозвіл водію „КамАЗу” їхати далі. Він погодився взяти мене в якості пасажира.

- Тільки май на увазі, що їхатимемо повільно, бо в кузові – 20 тонн брухту. Мене звати Рашид, я корінний колимчанин.

Рашид виявився цікавим співбесідником, та й йому хотілося поспілкуватися з новою людиною. Його батько потрапив на Колиму після війни, будучи засудженим за статтею 58 ч. 1-б (полон). Після звільнення залишився тут назавжди.

Рашид народився в Аркагалі Сусуманського району. З ностальгією згадував він ті часи, коли селища Колими були великими і гомінкими, а Колимська траса годувала багатьох людей.

- Раніше як було? Їдеш, їдеш, потім зупинишся відпочити в якомусь селищі, нехай в тому ж Артику. І обов’язково до тебе хтось з місцевих підійде, навіть зовсім незнайомий, поцікавиться – як справи, які проблеми, чим він може допомогти. А зараз? І людей-то вже по трасі майже не залишилось. Е-ех...

Незабаром переїхали по мосту річку Делянкір – природній кордон між Якутією і Магаданською областю. Проїхавши ще кілька кілометрів, побачили на узбіччі грейдер, що задніми колесами повністю „сів” у грунт. Грейдерист виявився знайомим Рашида і той поцікавився, що трапилось.

- Та ось начальство послало грейдерувати дорогу, а я в „лінзу” потрапив. Тепер ось не знаю, як собі зарадити.

Коли влітку вічна мерзлота у верхніх шарах грунту розмерзається, утворюються „лінзи” – скупчення води під землею, про розташування яких навіть можна не здогадуватись. В таку ось „лінзу” і провалився грейдер, і тепер врятуватися з пастки він міг тільки завдяки допомозі потужного трактора чи бульдозера.

Рашид розповів, що на дорогах Колими інколи трапляються жахливі трагічні випадки. Той, хто читав першу книгу автора („Автостопом на край світу”), можливо, згадає, як у серпні 2006 року на руднику імені Матросова я побачив оголошення такого змісту: 20 червня 2006 р. в Тенькінському районі на автомобілі вирушили в тайгу і безслідно зникли двоє дорослих чоловіків і 10-річний хлопчик. Дружина одного зі зниклих (вона ж мати хлопчика) обіцяла винагороду в розмірі 300000 рублів.

Масштабні пошуки, навіть із залученням вертольоту, результату не дали. Оскільки обоє чоловіків працювали в районній міліції, відразу виникла версія, що всіх трьох вбили, трупи закопали, а машину знищили. Що ж трапилось насправді, розповів Рашид:

- Їх знайшли через 14 місяців після зникнення. Біля селища Гастелло бульдозерист працював на старому відвалі, з якого перед цим спустили воду. Ківш бульдозера в купі каміння зачепив за метал, це виявився кузов легкової машини. А в салоні побачили три скелетованих трупи. Скоріш за все, вони заїхали в калюжу, не підозрюючи, що там була глибока яма. Так у машині всі троє і захлинулись...

Незабаром доїхали до Озьорного - залишеного людьми селища. Поки Рашид спілкувався з водієм зустрічної машини, я пройшовся по руїнах.

Враження від прогулянки по Озьорному було таке, начебто селище обстрілювали з артилерії. Жодного вцілілого будинку, все розбите і розкидане: великі іржаві бочки, бита цегла і погнутий метал, шматки шиферу і обгорілі дерев’яні стовпи, з яких у безсилій немічі звисали темні дроти. А в центрі колишнього селища біля адміністративного будинку й досі стояв колись пофарбований у блакитний колір газетний стенд з великою дірою посередині.

Озьорний загинув на початку 1990-х, як і десятки інших селищ уздовж Колимської траси. Та виявилось, що поруч з Озьорним, на березі річки й досі живуть двоє якутів-оленярів. Після закриття селища їх виселили в Сеймчанський район, але вони все одно повернулись додому. Живуть в саморобній хібарі, харчуються рибою, що впіймають у річці, та тим, що дадуть водії проїжджаючих машин.

Потроху миють золото. І, хоча офіційно такий промисел заборонений, та районна міліція закриває на це очі, бо розуміє, що навіть кілька грамів золота в місяць є для аборигенів єдиним способом якось прожити в суворому колимському краї. Відшукавши на березі річки одного з якутів, Рашид дав йому хліба і цукру.

На вершині Колимо-Індигирського перевалу ми зустріли ще одного знайомого Рашида. Той повертався з риболовлі і подарував нам кілька свіжих харіусів. А оскільки наближався час обіду, Рашид запропонував:

- Давай цим харіусом і пообідаємо. Я тобі зараз приготую колимську страву під назвою „обдир”.

„Обдир” (від слова „обдирати”) – це сире м’ясо харіуса, відокремлене від голови, кісток, хвоста і плавників. Воно натирається сіллю і червоним перцем. Їсти „обдир” бажано з хлібом, бо м’ясо харіуса досить жирне. Головна умова – харіус обов’язково має бути тільки-но впійманим. Я наситився трьома „порціями” цієї екзотичної колимської страви.

Район Усть-Хакчана і Тал-Юряха – це рідні місця Рашида, де пройшло його дитинство. Раз-по-раз він звертав мою увагу на якісь об’єкти за вікнами машини.

- Бачиш он те озерце? Воно вважалося нашим фамільним, на ньому рибалили тільки ми з батьком. А он та халабуда – то наш літній „шалаш”.

Зупинивши „КамАЗ” біля схилу невеличкої сопки, Рашид запропонував мені піднятись наверх і побачити цікавий пам’ятник на безіменній могилі однієї з жертв ГУЛАГу. Я зійшов на вершину сопки і серед густої трави побачив бетонну брилу заввишки в 45-50 см, обкладену знизу дошками. На брилі жовтою фарбою було виведено – „Здесь покоится великая знатность. 1908.” Коли повернувся до машини, Рашид пояснив:

- 1908-й – це рік народження жінки, яка тут похована. Історію цю розповідав мені ще батько, послухай тепер і ти. Колись недалеко звідси знаходився жіночий табір.
Конвоїри дуже жорстоко поводились із зечками, серед яких були і „політичні”, і кримінальні. Одна з жінок не витримала знущань і задушила конвоїра. Охорона табору забила її до смерті, а тіло поховали не на табірному кладовищі, а на цій сопці.
Іншим зечкам було суворо заборонено приходити на могилу, але вони ходили. І кожна з них приносила по жменьці цементу або піску, з яких потім і відлили брилу, яку ти бачив...

День поступово наближався до вечора, але до Сусумана залишалось ще чимало кілометрів (як і попереджав Рашид, важка машина їхала повільно). Розпочався дощ, а тут ще й у „КамАЗа” колесо пробилося. Щоб не затримувати мене, Рашид зупинив попутний „УАЗ” і домовився з водієм.

Разом з рюкзаком я перемістився в „уазик” і доїхав на ньому до Аркагалінського перевалу. Постояв кілька хвилин біля пам’ятника „Узникам Колымы”, подумав про долі тисяч людей, в пам’ять про яких у 1999 році був споруджений цей пам’ятник з чорного граніту.

Вдруге за останні два роки я приїхав на Колиму. І вдруге - з власної волі. А їх доправляли сюди під охороною, на 15-20-25 років „без права переписки”, навісивши тавро ворогів народу.

Тому, хто після смерті Сталіна повернувся звідси додому, пощастило, бо на Колимі було легше загинути, ніж вижити. І розкидані по колимській землі десятки, сотні тисяч безіменних могил. Добре, якщо є хоч яка-не-яка, а могила. А то просто кидали закоцюблі на морозі тіла в шахти і шурфи, чи залишали диким звірам у тайзі. Й досі у покинутих шурфах колишніх золотодобувних розробок знаходять поховання колишніх в’язнів. Вічна мерзлота сприяє тому, що і через 60-70 років зберігаються не тільки одяг, а навіть і риси обличчя.

Близько 10-ї години вечора дістався Сусумана. Під час першої далекосхідної мандрівки в цьому місті я зупинявся у барда Андрія Сорокача. Але цього разу Андрій знаходився на фестивалі авторської пісні десь чи то в Хабаровську, чи на Камчатці, і тому мандрівника з України прийняв один з його багатьох друзів – Сергій Шевцов.

Сергій працює приватним перевізником, возить людей і вантажі з Сусумана в Магадан і Усть-Омчуг. Сергій живе разом з двоюрідним дідусем на околиці Сусумана, якраз на території колишнього табору. У 1940-х-1950-х роках це був один з „острівків” ГУЛАГу, а потім, до середини 1980-х тут розміщувалась виправно-трудова колонія для кримінальних злочинців. В одному з колишніх бараків і було помешкання Сергія Шевцова. Навпроти, через дорогу – руїни табірного моргу і зеківське кладовище.

Я планував провести в Сусумані два-три дні, зробити в місті всі свої справи і, якщо дозволить погода, здійснити сходження на гору Морджот (у 2006 році я хотів зробити це в парі з Андрієм Сорокачем, але на перешкоді стала саме погода). Повечерявши пельменями з чаєм і поспілкувавшись з Сергієм, ліг спати в одній кімнаті з його дідусем Геннадієм Васильовичем. Той вночі тяжко стогнав, бо кілька днів тому вивихнув руку в плечі. З вулиці доносився шум дощу.

Вранці, коли Сергій поїхав на роботу, а я залишився удвох з Геннадієм Васильовичем, той розповів історію свого „непутьового” життя.

- Народився я в містечку Мостиська на Західній Україні. Зараз це Львівська область, а тоді була Дрогобицька. В 1960 році після смерті матері переїхав у Смоленську область, на батьківщину свого батька. 1980-го року подався за „довгим рублем” аж у Певек, але там скоїв злочин і потрапив на сусуманську зону, так звану „п’ятірку”. Після звільнення вже не було куди їхати, от і залишився в Сусумані. Зараз живу на тому місці, де раніше сидів у тюрмі. Складна штука це життя...