Плакала, коли дізналася про наказ стати підпільницею

У селі Звеничів живе Марфа Гаврилівна Хоменко. Живе без слави, без нагород. У роки Великої Вітчизняної війни вона працювала у підпільній групі, про що відомо не багатьом.

Першим секретарем Чернігівського підпільного райкому у 1941р. був призначений Симон Лазарович Катаманін. Незабаром стало ясно, що єврею-підпільнику на окупованій території доведеться ховатися як від окупантів, так і від місцевого населення. Серед тих, хто приховував у себе єврея-комуніста, керівника підпілля Катаманіна, була жителька села Звеничів, підпільниця Марфа Гаврилівна Хоменко.

Вона не мріяла про бойові подвиги, вона боялася за життя своєї матері, свекрухи, шестирічного сина. Чоловіка, який пішов до армії ще 1939 року. Її завданням було - вижити. А виживали в ті роки по-різному. Продавали за винагороду сусідів - комуністів, активістів, євреїв... Деякі йшли на службу до фашистів.

Марфа Гаврилівна (було їй в 4-му 29 років) плакала, коли довідалася, що її вирішили залишити у підпіллі. Вона плакала та говорила: «У мене син маленький...» А їй: «Щоб у Вас, Хоменко, завжди були продукти для партизанів. Це не прохання, - це наказ. Вам Радянська влада, коли повернеться, не забуде.»  А Марфа продовжувала плакати: «Ой, забуде!»

Їй привезли продукти для партизанів, ховала вона їх з кумою у різних сховищах. Незабаром у село прийшли німці. Марфі, як активістці, депутату райради, видали паспорт синього кольору - для неблагонадійних, і позбавили землі, тягла, права виїжджати за межі села.  Живи як хочеш.

До неї приходили від партизанів з наказом: випікай хліб, готуй продукти, вези зерно на млин. Хто жив у селі, уявляє, яке це в голодні роки практично на очах в усього села готувати їжу, що узялася казна-звідки, везти молоти зерно, якого начебто і бути в неї не може...

- Сестра Федора Костирка була одружена на одному з наших поліцаїв. Він приніс мені лист, який йому веліли відвезти до слідчого в Тупичів. Відкрили ми цей лист, а там: 15 родин наших спалити вирішили. У їхньому числі і я була, і свекруха моя. Спалили ми цей список. Думаємо, либонь пронесе. А за кілька тижнів мене до слідчого в Тупичів викликають.

Сидить він з поліцаями в кімнаті, я увійшла, - він звелів вікна закрити і поліцаям вийти. У мене ноги тремтять зі страху, я присіла, а сама посміхаюся. Він випитує: де партизани, для яких хліб ховала, всі мої хлібні схованки назвав, начебто разом закопували. І говорить тихо: "Роби, як я скажу. За два дні у тебе обшук буде. Знайдуть схованки і розстріляють спочатку сина, потім матір, а потім тебе. Все викопай і переховай." Я йому: "Про що це? Я нічого не розумію." Він поцілував мене в голову. "Молодець,"- каже. І відпустив.  Зробила я, як він сказав. Шість чоловік з обшуком приїхали. Я їм всі свої ямки показала, і зізналася, що хліб для себе сховала. Начебто повірили. Веліли мені та Павлу Вовку по три мішки хліба здати й самим у Тупичів привезти. Поїхали ми з Павлом, як в останню путь. Думали, живими не повернемося. Дорогою кілька разів нас обшукували і щоразу вслід стріляли. Доїхали ми до ночі. Слідчий при нас список спалив, за яким родини наші палити веліли, і за стіл нас посадив. Випили ми. "Золота ти баба", - сказав слідчий і відпустив нас. Пізніше стало відомо, що сам він до партизанів подався. А слідом Вовк пішов, а мені передав пораненого, що у нього ховався. Залишилися ми з Костирко Федором одні.

Один раз мене вішати приїжджали. Побудували в школи вішалку для мене, сина мого і матері моєї. Кума прибігла: "Ховайся в болоті!" Тоді діти випадково сіно спалили, а німці сказали, що це моя робота, мовляв неблагонадійна вона, партизанам допомагає. Люди тоді за мене просили.

І врятували. Забрали вішалку.

А пізніше ледве в Німеччину мене не погнали. Поліцай один зі списку мене викреслив, сказав, що одружиться на мені. Мене і залишили.