Последнее обновление: 17:57 пятница, 18 августа
Загрузка...
Найкращі тести
Ніхто не забутий
Вы находитесь: Культура / Архітектура / Дорога пам’яті довжиною в роки
Дорога пам’яті довжиною в роки

Дорога пам’яті довжиною в роки

Родина Зелікманів живе в місті Натанья на середземноморському узбережжі в 30 км від столиці Ізраїлю Тель-Авіва.

Переїхали вони на «землю обітовану» з Москви на початку 1990 років, коли Радянським Союзом прокотився парад суверенітетів та впала «залізна завіса» із західним світом.

Кордони перетинати стало простіше, тому родина вирішила перебратися на історичну батьківщину.

Початок історії

В Ізраїлі у Марка народилися дочка Шира та син Гіль. Їм змалку розповідали історію роду: чим займалися предки, яких успіхів досягли, за якими законами заповідали жити. Особливо шанобливо ставилися в єврейській родині до пам’яті пращурів, котрі загинули на війні.

Якось глава родини знайшов у інтернеті пам’ятник воїнам, котрі загинули в 1943 році при визволенні Великої Загорівки Борзнянського (тоді Бахмацького) району. Серед 11 імен, викарбованих на граніті, було й прізвище його діда, молодшого сержанта Марка Абрамовича Колоднера.

«Для нас це село стало частиною родинної історії. Довгі роки мої бабуся й мама берегли «похоронку», але ніколи не знали про існування самого поховання. Дякуємо всім, хто дбає про чистоту й порядок на могилі», – написав Марк Зелікман у 2014 році на форумі одного з інтернет-сайтів, де була розміщена фотографія.

Побачивши знімок пам’ятника, Любов Марківна Зелікман, донька Марка Колоднера, дуже розхвилювалася. Здавалося, вона б у ту ж мить покинула всі справи і полетіла на Україну, аби вклонитися пам’яті батька. Але поважний вік не дозволяє жінці користуватися повітряним транспортом.

І її материнським наказом стало прохання до сина та онука відвідати Велику Загорівку й віддати данину пам’яті предку, що поклав голову на фронті.

Довгих три роки Марк не міг знайти вільну хвилину в своєму щільному графіку. І ось нарешті, зв’язавшись із редакцією «Вістей Борзнянщини», минулого тижня чоловік зміг приїхати на Борзнянщину.

Натанья – Київ – Велика Загорівка

Звістка про те, що приїде нащадок загиблого воїна, швидко поширилася селом і біля обеліска стояло чимало людей, котрі хотіли подивитися на гостя з далекого зарубіжжя.

«Це нас так зустрічають? – поцікавився ізраїльський гість, коли з вікна легковика побачив дівчаток у національних костюмах, які тримали хліб-сіль. – Думаю, це було зайве…»

Але ми з директором школи Анатолієм Федорченком довели Маркові, що не кожного дня приїжджають родичі на могилу солдатів Другої Світової війни і його візит чергове свідчення, що для пам’яті та дружби між людьми та країнами не існує перепон у часі.

Марк Зелікман не приховував сліз, коли підходив зі своїм сином до священного місця, що покласти квіти і запалити поминальну свічку.

«Здрастуй, дідусю. Ось ми й прийшли до тебе…», – шепотів чоловік.

Ми залишили гостей наодинці, аби вони могли спокійно помолитися за упокій душі загиблого дідуся.

Бібліотекарі Світлана Солдат і Катерина Балицька провели гостей у сільську бібліотеку, де ознайомили з краєзнавчими матеріалами, що стосуються періоду війни. Марк Зелікман передав у краєзнавчу колекцію фотографію свого діда, копію «похоронки», а також зачитав лист матері до всіх великозагорівців:

«Мене звати Любов Марківна. Я дочка солдата Марка Абрамовича Колоднера, який загинув у роки війни. Батько був добрим, веселим трудівником, завжди приходив на допомогу людям. Так мені розповідали ті, хто його добре знав.
Коли почалася війна, мені було 7 років. Перша моя згадка про той час – вій сирени під час бомбардування Москви. Батько мене схопив і відніс у бомбосховище. Згодом вийшло розпорядження вивезти дітей із Москви. Нас батько провів на вокзал, посадив у товарний вагон. Потяг рушив. Батька ми бачили востаннє. Я дуже плакала і не могла зрозуміти, як житиму без нього.
У 1943 році ми повернулися в Москву з евакуації. Мама дуже хвилювалася: від тата довго не було листів. Я її заспокоювала: «приїдемо додому, нас обов’язково чекатиме лист». Справді, у поштовій скриньці лежав лист із «похоронкою»…
Сьогодні у мене хвилюючий день. Мій син із онуком їдуть на землю, де він похований. Вони їдуть поклонитися могилі і сказати «спасибі» добрим людям, які поставили пам’ятник.
Дякую всім, що пам’ятаєте тих, хто віддав життя за те, щоб ми жили в мирі. Бажаю всім жителям села міцного здоров’я та благополуччя».

Наостанок Марк та Гіль Зелікмани поклали квіти до обеліску великозагорівцям, що не повернулися з фронтів, пам’ятних знаків воїнам АТО, а також відвідали місцеву школу, де залишили запис у книзі почесних гостей.

Комментарии (1)

Валентина Мастєрова | 2017-08-12 17:54

Коли б знайшлася могила чи хоча б місце загибелі мого діда Свириденка Якова Романовича, я б туди пішки пішла. А то лише "Пропав безвісти..."
закрыть

Добавить комментарий:

Реклама на сайте SVOBODA.FM
Фотоновости

  Собака унюхал даже игрушечную гранату

SVOBODA.FM

Загрузка...
Загрузка...
RedTram
Загрузка...