Останнє оновлення: 19:14 п'ятниця, 6 грудня
Шукаємо героїв?
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Алея Героїв? Жертв? Катів?
Алея Героїв? Жертв? Катів?

Алея Героїв? Жертв? Катів?

Чернігівський телеканал «Дитинець» започаткував історичний проект «Слава Чернігова».

Героїв обирають у кілька етапів.

Спершу канал оприлюднив свій список осіб, які приносили славу нашому краю. Потім наглядова рада проекту визначила сотню претендентів.

Про них розкажуть в ефірі телеканалу, відбудуться обговорення цих персон.

До кінця травня триває народне голосування, в результаті якого чернігівці оберуть із сотні 12 персонажів — фіналістів проекту.

Про кожного з них буде знято фільм, і восени почнеться другий етап проекту. В результаті обговорення і голосування чернігівці визначать ОДНОГО переможця телепроекту «Слава Чернігова».

Що про це сказати? Добре, що засоби інформації звертаються до історії нашого краю. Водночас усі оці проекти, шоу, рейтинги мають типові вади. І не варто вважати результат таких шоу гласом народу. Бо такими опитуваннями визначати не найбільш достойних, талановитих. Радше йдеться зовсім про інше: про найбільш відомих, а ще точніше — «розкручених». А «кращий» і «популярний» — далеко не завжди є синоніми.

Яскравий прояв цього бачимо в численних телевізійних проектах-шоу з визначенням «кращих» голосуванням глядачів — за допомогою мобільних телефонів, дзвінками чи SMS. Приклади — шоу «Х-фактор». Дивними є результати «голосувань», коли відсівають дійсно талановитих, а вперед проходять явні слабаки. Словом, не треба здіймати великого ажіотажу довкола результатів цих «опитувань», «рейтингів».

Усе сказане стосується і цього телепроекту. Перше запитання: чи варто визначати з сотні або й сотень претендентів одного-єдиного? Як бути, коли зіштовхують в одному опитуванні видатного князя ХІ століття, видатного гетьмана ХVIIстоліття і видатного режисера ХХ століття? Може, варто було б зупинитися на якійсь цифрі, скажімо, визначити ту ж дванадцятку?

Є й інші запитання. Чому проект називається «Слава Чернігова», а не «Слава Чернігівщини»? Звичайно, Чернігів — столиця нашого Сіверського краю, але є ще славні Новгород-Сіверський, Ніжин, Прилуки, інші міста й місцевості. А в первісному списку номінантів було чимало людей, які не народилися, ніколи не мешкали в самому Чернігові, а представляють область. Більше того: в списку доволі відомих осіб, яких досить умовно можна віднести до всієї Чернігівщини, як би це нам не хотілося. За такими розмитими критеріями цей список можна було б розтягувати до нескінченності. Безумовно, ми маємо гордитися, що Гоголь підлітком навчався в Ніжині, але все ж цей геній України, Європи і світу насамперед — полтавець. Видатний архітектор Петро Барановський, якому ми завдячуємо порятунком П’ятницької церкви, і видатний археолог Борис Рибаков багато і плідно працювали в місті, але, вибачте, вони умовно наші «земляки».

Не чим іншим, як «реверансом» у бік «потрібних і значимих» людей є внесення до списку не лише Кучми чи Плюща, а й цілої шеренги політиків дрібнішого калібру, включно з нардепами минулих скликань і нинішнього.

Не чим іншим, як проявом «загрузлості» в комуно-радянському минулому можна назвати внесення до списку «героїв» таких одіозних постатей, як передвоєнний секретар обкому Компартії, згодом генерал НКВС Олексій Федоров, чий підпис стоїть під розстрільними списками жертв тоталітаризму. Або його сподвижник, теж секретар обкому Павло Маркітан. А ще — інші комуністичні діячі, від фанатичної Соколовської до зметеного «ковбасною революцією» Палажченка.

Попри все сказане, у списку номінантів — десятки дійсно гідних людей. І позитив цього проекту вже в тому, що земляки дізнаються про них більше. А що обізнаність людей з історичними постатями бажає кращого, добре проілюструє ось цей ряд імен, також занесених до списку номінантів. Скажіть, поклавши руку на серце, чи багато ви знаєте і чи взагалі чули щось про ось таких людей зі списку: Iван Щирський, Василь Хижняков, Григорій Щербина, Євген Судієнко, Любов Ліницька, Михайло Судієнко, Олексій Свечін, Петро Загорський, Борис Заєць, Володимир Конашевич, В’ячеслав Радченко, Марія Дейша-Сіоницька, Микола Холостенко, Михайло Бланк , Михайло Китицин, Михайло Потапов, Ольга Дела-Вос-Кардовська, Степан Баран-Бутович, Юрій Колосков.

Будемо сподіватися, що звернення наших ЗМІ до нашої ж історії поповнить знання чернігівців.

Нашим медіа давно варто звернутися до нашої історії. Особливо пресі. Звичайно, в Чернігові вже скоро два десятиліття виходить чудовий історичний журнал «Сіверянський літопис» (редактор — знаний дослідник Сергій Павленко). У міру можливостей історичну тематику, насамперед у сфері духовності, висвітлює журнал «Літературний Чернігів» (редактор — письменник Михась Ткач). Але масові друковані медіа — це газети. І що ж ми бачимо? У Чернігові регулярно, щотижня, виходить з десяток передплатних газет, міських і обласних. Їхній сумарний обсяг складає десь 170 сторінок щотижня! Величезний ресурс! І ось на ці 170 сторінок добре, як набирається сумарно кілька (!) сторінок публікацій на історичні теми. Деякими тижнями взагалі порожньо, як і порожньо роками (!) в деяких газетах. Власне, цю тему ведуть, і то вряди-годи, лічені передплатні видання. І це при тому, що історична тематика завжди цікавить читачів. Зазначу, що приємним винятком є газета «Семь дней», яка зараз широко подає розповіді про видатних чернігівців, внесених до проекту. Так, саме російськомовна, як не парадоксально і як не соромно україномовним газетам. Виявляється, лише писати українською — це ще не все для патріотизму.

А що ж герої Алеї Героїв?

Розмова про згаданий проект стає приводом для подібної теми: кого в Чернігові давно і офіційно занесено до статусу героїв? Мова про знамениту горезвісну Алею Героїв у самому центрі міста. Вона йде від центральної Красної площі в бік Катерининської церкви, в напрямі княжого Дитинця — Валу. Свою назву алея отримала від шеренги пам’ятників, першим з яких уже кілька десятиліть. Якщо звичайного чернігівця, котрий сотні разів прогулювався тут, запитати, скільки там пам’ятників, відповість не кожен. А кому саме ці бюсти, та ще й в якому порядку встановлені — взагалі мало хто скаже.Тож назвімо їх, цих героїв алеї Героїв, котрі всі є уродженцями Чернігівщини. Отже, по порядку, від Красної площі й далі. Юрій Коцюбинський. Віталій Примаков. Володимир Антонов-Овсієнко. Микола Подвойський. Микола Щорс. Микола Кропив’янський. Михайло Кирпонос. Василь Сенько.

За десятки років тисячі, сотні тисяч ніг чернігівців пройшли повз ці пам’ятники. Чи ж не варта така супермасовість у самому центрі древнього українського міста бодай короткої обізнаності про тих, повз кого ходимо? Тому ось короткі довідки про цих персонажів.

Коцюбинський Юрій Михайлович

Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку . Стабільна версія була перевірена 16 лютого 2014.

(*25.11 (7.12.) 1896, м. Вінниця8 березня 1937). Син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського.

У 1913 р. став членом РСДРП. Восени 1916 р. мобілізований до російської армії. Навчався в школі прапорщиків в Одесі, проходив службу в Петрограді.

У жовтні 1917 р. — учасник більшовицького перевороту в Петрограді. Згодом разом зі своїм товаришем Віталієм Примаковим брав участь у створенні в Україні Червоного козацтва.

У грудні 1917-го увійшов до складу першого більшовицького уряду України — Народного Секретаріату (спочатку як заступник, а згодом — як виконувач обов’язків народного секретаря військових справ).

У січні 1918-го призначений головнокомандувачем Збройних сил Радянської Української Республіки з центром у Харкові.

З березня 1918 р. — член більшовицького ЦВК, пізніше — народний секретар внутрішніх справ Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

19191920 рр. — керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові та Полтаві.

З 1920 р. — на дипломатичній роботі в Австрії та Польщі.

З лютого 1930 р. Коцюбинський — заступник голови, а з лютого 1934 р. — голова Держплану і заступник голови Раднаркому УСРР.

У листопаді 1934 р. знятий з роботи, згодом виведений зі складу ЦК КП(б)У і в березні 1935 виключений з більшовицької партії.

У лютому 1935-го арештований, звинувачений в антирадянській діяльності, засуджений до 6 років заслання в Західному Сибіру. У жовтні 1936-го був арештований на засланні й перевезений до Києва. Звинувачений в організації і керівництві діяльністю контрреволюційної троцькістської організації в Україні («Український троцькістський центр»).

8 березня 1937 р. засуджений колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано. У грудні 1955-го реабілітований.

Дружина — Ольга Бош, дочка відомої більшовички Євгенії Бош.

Примаков Віталій Маркович (батько — Примак)

(18.12.1897, м. Семенівка — 11.06. 1937 р., м. Москва). Народився в сім’ї народного вчителя. З дитинства був близько знайомий з родиною Коцюбинських.

3 1914 р. — член партії більшовиків. Брав участь у Жовтневому перевороті в Петрограді. 27 грудня 1917 р. Примаков за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові 1-й полк Червоного козацтва України — Збройні сили Радянської Української Народної Республіки з центром у Харкові.

У подальшому командував підрозділами Червоного козацтва (бригадою, дивізією, корпусом) у боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920 року.

У 19251926 рр. був таємним військовим радником при національній армії Китаю. У 19271930 рр. — військовий аташе в Афганістані та Японії. У 1931 р. вчився в академії Генштабу Німеччини. У 19311933 рр. — командир корпусу, 19331935 рр. — заступник командувача Північно-Кавказького округу, з 1935 р. — заступник командувача Ленінградського округу.

Заарештований 1936 р. за звинуваченням в участі у «троцькістській змові». 12 червня 1937 р. Примаков був розстріляний разом із М. Тухачевським. Реабілітований 1957 р.

У першому шлюбі був одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою М. Коцюбинського.

Автор ряду книг-мемуарів, також готував книгу «Тактические задачи и военные игры, предложенные для решения офицерам германского рейхсвера в 1933 г.». Пер. с нем. и обр. В. М. Примакова. М., Госвоениздат, 1934.

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович

(9 (21).03.188310.02.1938). Народився в м. Чернігові в сім’ї офіцера. Навчався у Воронезькому кадетському корпусі (19021904), потім — у Петербурзькому юнкерському училищі.Член Російської соціал-демократичної робітничої партії з 1903 р. Проводив революційну роботу в Фінляндії, Петербурзі, Москві. Не раз зазнавав арештів. У 1910 р. емігрував до Франції, де примкнув до меншовиків. У травні 1917-го вступив до партії більшовиків. Один із керівників Жовтневого повстання в Петрограді.

У 20-х числах грудня 1917 р., стягнувши до Харкова значну кількість військ, захопив місто, перетворивши його на центр маріонеткового більшовицького уряду в Україні. 1918 р. командував наступом більшовиків на Україну. Під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 р. уперше під час громадянської війни застосував бойові задушливі гази; організував класовий терор у захопленому Києві, внаслідок якого загинуло (за різними підрахунками) від двох до трьох тисяч киян. Навесні 1918 р. — член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ радянської України.

З серпня 1922-го по лютий 1924 р. — начальник політичного управління. З 1925 р. — на дипломатичній роботі: представник СРСР у Чехословаччині, Литві, Польщі. 19341935 рр. — прокурор РРФСР; 1937 р. — нарком юстиції РРФСР. Розстріляний 1938 р. як троцькіст.

Подвойський Микола Ілліч

(4.02. (16.02) 188028.07.1948). Народився в с. Кунашівка (нині Ніжинський район) у родині священика.

Початкову освіту здобув у Ніжинському духовному училищі, по закінченні якого вступив до Чернігівської духовної семінарії. З 1898 р. брав участь у революційному русі, 1901 р. вступив до лав РСДРП, за що його виключили із семінарії. У 19041905 рр. був головою студентської ради та членом Північного (Ярославського) комітету РСДРП.

У 1906 р. разом із дружиною Антоніною Дидрикіль емігрував до Німеччини, потім мешкав у Швейцарії. Після повернення до Росії в 1907 р. працював у легальних більшовицьких виданнях, був членом фінансового комітету Русбюро ЦК РСДРП. Кілька разів знаходився під вартою. За Тимчасового уряду активно займався облаштуванням військової організації РСДРП, одночасно редагуючи ряд видань для солдатів. У жовтні 1917 р. став головою Петроградського військово-революційного комітету, який,власне, і організовував Жовтневий переворот.

З листопада 1917 р. по березень 1918 р. — народний комісар з військових справ у більшовицькому уряді. З лютого 1919 р. — народний комісар з військових справ України.

З березня 1920 р. — керівник Головного управління із загальною військовою підготовкою — Всевобучу.

У 1930-х роках працював в Інституті історії партії. З 1935 р. — персональний пенсіонер, писав спогади. Помер у підмосковному санаторії в 1948 р.

Щорс Микола Олександрович.

(25.05. (6.06)189530.08. 1919) — родом із м. Сновська (тепер м. Щорс).

З серпня 1914 р. як військовий фельдшер брав участь у бойових діях на фронтах Першої світової війни. Від вересня 1916 р. — на посаді молодшого офіцера роти. У квітні 1917 р. йому надали звання підпоручика, в травні — евакуювали до м. Сімферополя, де він пробув до грудня, лікуючись від сухот, після чого за станом здоров’я вибув з армії та повернувся до Сновська.

Політичні вподобання Щорса після демобілізаціі — на боці соціалістів-революціонерів. Період життя Щорса з квітня до серпня 1918 р. досліджений мало. Після короткострокового перебування на Середньому Поволжі та в Ставрополі наприкінці серпня 1918 р. Микола Щорс з’явився в нейтральній смузі, де зайнявся організацією повстанських загонів. Надалі проявляв нетерпимість до есерів і всіляко намагався позбутися їх з лав повстанців.

З 22 вересня 1918 р. — командир Богунського полку в складі Першої української радянської дивізії . Від листопада 1918 р. суміщав з цим обов’язки командира 2-ї бригади, до складу якої входив також і Таращанський полк . 6 лютого 1919 р. Богунський полк під його командуванням узяв Київ, і6 березня 1919 р. начальником 1-ї дивізії призначили М. Щорса.

Похований у вересні 1919 р. на православному Всіхсвятському цвинтарі міста Самара (в минулому — Куйбишев).

З початком «відлиги» 1960-х років офіційна версія про те, що Щорс загинув від кулі петлюрівського кулеметника 30 серпня 1919 р. під час бою біля села Білошиці на Житомирщині, зазнала критики. Ексгумація тіла, зроблена 1949 р. у м. Куйбишеві при перепохованні, підтвердила, що Микола Щорс був убитий із близької відстані пострілом у потилицю.

Пізніше був убитий щорсівець Тимофій Черняк — командир Новгород-Сіверського полку. Потім помер Василь Боженко, командир бригади (за офіційною версією, помер у м. Житомирі від запалення легенів). Обидва були найближчими соратниками Миколи Щорса.

Дослідники вважають, що і Щорс, і згадані його соратники були знищені за наказом із Москви, аби не допустити переходу цих авторитетних в армії командирів на бік Української Народної Республіки.

Кропив’янський Микола Григорович

(16 (28).12.188921.10.1948). Народився в с. Володькова Дівиця, нині — Червоні Партизани Носівського району, в заможній селянській родині колишніх козаків. Його батько довгий час був волосним старшиною.

1913 р. закінчив Чугуївське піхотне училище. Був учасником Першої світової війни. Став підполковником російської армії, був нагороджений орденами та Георгіївською зброєю. Від лютого 1917 р. — більшовик, вів пропагандистську роботу.

17 грудня 1917 р. обраний командиром 12-го армійського корпусу. У щойно утвореній 2-й українській революційній армії призначений начальником штабу.

На початку травня 1918 р. Кропив’янський з’явився в Москві. Його призначили уповноваженим з організації Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської і частини Полтавської губерній. Відбув на Чернігівщину, де влітку очолив партизанський загін, що діяв проти австро-німецьких окупантів.

З 22 вересня 1918 р. — командир 1-ої української повстанської дивізії.

Від 8 вересня 1919 р. по 18 січня 1920 р. Кропив’янський очолював 60-ту стрілецьку дивізію. У лютому 1920 р. призначений начальником тилу Дванадцятої армії РККА, одночасно у квітні – травні командував 47-ою стрілецькою дивізією.

На початку 1921 р. його було призначено начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВЧК) та уповноваженим уряду України по боротьбі з бандитизмом, а фактично — зі збройною опозицією. Згодом став на чолі військ ВЧК України та Криму. У подальшому — старший інспектор прикордонних військ СРСР.

У 1924 р. М. Кропив’янського направили на господарську роботу до Прикаспію, згодом — на Поволжя.

У 1936 р. Кропив’янського знову перевели до НКВС, де він займався інспектуванням об’єктів, на яких задіяна праця в’язнів. У 1937 році його виключили з ВКП(б) як троцькіста та активного учасника контрреволюційної організації.

31 травня 1938 р. М. Кропив’янський заарештований, а 20 липня 1940 р. — засуджений до 5 років позбавлений волі. Покарання відбував у таборі в Республіці Комі, звідки звільнився 1943 р. Після визволення України від фашистів повернувся до м. Ніжина, працював лісником, конюхом у лікарні. Помер у Ніжині.

У 1956 р. Кропив’янського реабілітовано.

 

Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку . Стабільна версія була перевірена 11 листопада 2013.

Кирпонос Михайло Петрович

(30.12.1891 (12 .01.1892), c. Вертіївка Ніжинського р-ну — 20.09.1941).

Народився в селянській сім’ї. 1915 р. покликаний до армії, брав участь у Першій світовій війні на румунському фронті. У жовтні 1917 р. вів серед солдатів антиурядову агітацію за більшовизм. Обирався головою полкового комітету, членом дивізійного ревкому.

1918 р. влився до загонів російської Червоної Армії. Учасник війни з Україною, один з організаторів диверсійних більшовицьких загонів на Чернігівщині, командир 2-го Богунського полку. У 1927 р. закінчив військову академію ім. М. В. Фрунзе.

За власним визнанням, був ортодоксальним сталіністом, активно брав участь у шельмуванні військових колег як «ворогів народу».

Під час інтервенції СРСР до Фінляндії Кирпонос командував 70-ю стрілецькою дивізією. За вміле командування йому 21 березня 1940 р. присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

З квітня 1940 р. М. П. Кирпонос — командир стрілецького корпусу, з червня — командувач військ Ленінградського військового округу.

З 22 лютого 1941 р. — командувач Київського особливого військового округу. З перетворенням округу в Південно-західний фронт і початком німецько-радянської війни генерал-полковник М. Кирпонос — командувач фронту. Війська фронту вели важкі оборонні бої на Правобережній Україні. До 14 вересня в оточення потрапили 5-а, 21-а, 26-а і 37-а армії. 20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ої армії на Полтавщині була атакована німецькою танковою дивізією. Майже всі генерали і офіцери загинули або потрапили в полон. У бою загинув і Кирпонос.

Сенько Василь Васильович

(15.19.19215.06.1984), військовий штурман, двічі Герой Радянського Союзу (1943,1945 рр.).

Народився в м. Семенівка. У 1940 р. закінчив Новозибківський учительський інститут. Працював учителем у Брянській області. До лав РСЧА призваний 1940 р.

За роки війни В. Сенько здійснив 402 вдалих бойових вильоти на бомбардування у глибокому тилу ворога.

Після закінчення війни у званні полковника продовжив військову службу в авіації. У 1977 р. вийшов у запас. Мешкав у м. Тамбові, де й похований.

 
Історію знати, звичайно, треба

А тепер трохи поміркуймо.Менше — про двох заключних персон алеї Героїв. Василь Сенько дійсно гідний вшанування як бойовий льотчик. Нема чого довго говорити про бойового генерала Кирпоноса, іменем якого, до речі, названа вулиця в центрі міста, на її розі розташована міська рада. Чого не скажеш про багатьох видатних українців, у тому числі наших земляків, яким не знайшлося вулиці для найменування або відвели вулички десь у нетрях на околиці. Кирпонос був продуктом своєї епохи, яка його й знищила. Коли він, як і ще ряд воєначальників, пропонував не чіплятися за Київ, а відвести війська з «київського мішка», Ставка не дала на це згоди. І здача в полон у центрі України, за деякими даними, понад мільйона радянських військових, стала одною з ганебних сторінок війни. А героїчна загибель Кипоноса, цілком можливо, врятувала його від суду і розстрілу, що чекало на ряд відомих воєначальників, на яких режим поклав вину за тотальні невдачі Червоної Армії на початку війни.

Поговорімо про інших персонажів. І тут треба говорити про чернігівський феномен комуно-радянського режиму. Здається, жодна область України та й колишнього Союзу не дала такого грона найактивніших діячів Жовтневого перевороту і громадянської війни.

Це ж треба було уродженцю далекої Кунашівки завіятися до столиці імперії, де стати головою Петроградського ВКР, бойового органу партії більшовиків, що, власне, і здійснив повстання. А інтелігентові Антонову-Овсієнку доручили поставити заключну крапку в цьому одноденному повстанні-перевороті — штурмувати Зимовий палац. Пригадую, у 1970-х як журналіст райгазети я зустрічався в Києві з відомим більшовиком Наумом Точним із села Дроздівка мого Куликівського району. Він жваво розповідав мені, як за 60 років до цього, будучи матросом-балтійцем, штурмував Зимовий (власне, штурму як такого й не було), як арештовував разом з Антоновим-Овсієнком Тимчасовий уряд, як із товаришами-матросами вели під руки арештованих міністрів, щоб не допустити самосуду. Наум Іванович, здається, вів під руки міністра Терещенка. А ще можна додати, що знаменитий «залп Аврори» — власне, не залп, а холостий постріл, сигнал до штурму Зимового, робив із корабельної гармати теж наш земляк, Митрофан Кезля, з нашого Куликівського району, із села Вершинова Муравійка, що за 20 кілометрів від Чернігова. Правда, про цього гармаша революції в селі розповідали неохоче: він десь згинув не то в бандитах, не то в антибільшовицьких повстанцях. «Ось така історія нашого народу» — як співається в пісні. Навіть нашої Чернігівщини.

Ми багато балакаємо про російського полковника, есера Муравйова, того самого, що командував московським військом у бою під Крутами. Теж, між іншим, цікава постать, урешті він був розстріляний більшовиками ще в громадянську війну. Але, треба ж сказати, що в обозі муравйовських військ плелися наші українські військові — маріонеткового Харківського уряду радянської України. І очолювали ці війська Юрій Коцюбинськй і Антонов-Овсієнко. Йшли на братів-українців, на нашу столицю, бомбардувати і тероризувати її. Бідний Михайло Михайлович Коцюбинський, котрий кілька років не дожив до цієї ганьби. Рафінований український інтелігент, він замолоду теж перехворів соціалістичними ідеями, саме в ідейному, тобто ідеальному, їх варіанті. Якби він міг передбачити, що його старший син Юрій і чоловік його доньки Оксани Віталій підуть проти України...

Менш знаменита, але не менш одіозна постать Кропив’янського — чекіста, що пройшов карколомний шлях від полковника царської армії, командира корпусу і дивізії до конюха. А постать Миколи Щорса радше трагічна: у 25 років отримав від більшовиків кулю в голову за вірну службу їхній владі.

Звернімо увагу: більшість героїв алеї Героїв були репресовані тим же комуно-радянським режимом, який встановлювали і якому вірно служили. Як же назвати цих людей? Герої? Безумовно, герої тоталітарної епохи. Кати? Звичайно. Жертви? Також. Але при всіх визначеннях ці персонажі — діячі тоталітарного режиму. Це в плані соціально-політичному. У плані національному — свідомі, відверті вороги України, української незалежності. Тоді просте запитання: чому пам’ятники таким людям і далі бовваніють у центрі Чернігова? Вже після Єврореволюції, Майдану, після того, як чернігівці знесли головного Леніна всіх ленінців. Я не закликаю брати кувалди і трощити ці пам’ятники, просто говорю,що стояти їм там — абсурдно. Але їх треба не потрощити, а перенести в належне місце. Таким місцем має стати музей тоталітаризму, який нарешті треба створити в кожному місті. До речі, і чернігівський Ленін, здається, не зовсім потрощений, тому він теж має там стояти. Подібний музей просто неба я бачив у столиці Сполучених Штатів Америки Вашингтоні.Там лежать і привезений з наших країв Ленін, і уламок Берлінської стіни, і багато іншого. Як нагадування про тоталітарну чуму на планеті. А тим більше потрібне це нагадування тут, у колишньому епіцентрі цієї хвороби.

Ревнителя комуно-імперії багато балакають про те, що, мовляв, не треба зносити пам’ятники комуністичним ідолам, бо це наша історія і її потрібно знати. Доволі поширена думка й серед звичайних громадян. Абсолютно вірно: історію треба знати! І засобами цих пам’ятників теж. Але не в тому сенсі, що й далі бити поклони цим ідолам, а в тому, що все оте має нагадувати, яка ж жорстока й кривава історія була у нашого народу у ХХ столітті.

Коцюбинський Юрій Михайлович
Збільшити

Коцюбинський Юрій Михайлович

Примаков Віталій Маркович
Збільшити

Примаков Віталій Маркович

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович
Збільшити

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович

Подвойський Микола Ілліч
Збільшити

Подвойський Микола Ілліч

Щорс Микола Олександрович
Збільшити

Щорс Микола Олександрович

Кропив’янський Микола Григорович
Збільшити

Кропив’янський Микола Григорович

Кирпонос Михайло Петрович
Збільшити

Кирпонос Михайло Петрович

Сенько Василь Васильович
Збільшити

Сенько Василь Васильович

Коментарі (15)

Автор | 2014-05-09 18:42

   Добре, що читачі ВВ виявили таку зацікавленість у цій темі, вже близько тисячі прочитань і будуть нові, поки стаття ще стоїть на головній сторінці. А потім вона вийде в моїй газеті "Світ-інфо".
    І дискусія вийшла цікава,з різним думками, як і належить в дискусії. Хочеться подякувати читачам за це і коротко відповісти декому, уточнити авторську позицію. Отже, по порядку, з іменами коментаторів.
   АННА. Очевидно, Ви згадуєте про сумнозвісний сквер Попудренка в самому цетрі міста і резонно побоюєтеся. щоб і на Алеї не вийшло чогось такого. Адже тема скверу давно наболіла, точніше, один її аспект: могили посеред нього, біля яких. хоч не хоч, щоденний кагал, адже це ще й одне з улюблених місць відпочинку чернігівців. Не будемо зараз довго говорити про похованих там персон, мир їх праху. Зазначу, що навряд чи відсотків 90 чернігівців знають. хто такий Капранов. Попудренка знають більше, хоча в таємниці його загибелі , як і загалом у партизанщині, подібно до історії Щорса, теж багато білих плям. Але суть навіть не в цьому, а в тому, що це дикість - таке місце поховання. Людей треба нарешті поховати по-людськи.
   FILOSOF. Це ще запитання. чи живі ворушать мертвих, чи деякі мертві ворушаь живих, не даючи їм нормально жити.
  ВНУК ВЕТЕРАНІВ. Якщо різночинці говорили правду, а потім, спираючись на цю правду, стали революціонерами і, врешті, плодами цієї революції (старий афоризм) скористалися негідники, то це не правда в цьому винна. За цією ж логікою можна заборонити кириличний алфавіт, яким ми зараз пишемо, бо ним писали Сталін та Берія. чи латиницю,якою підписався коментатор, бо нею писав Гітлер. І ще один момент. Звісно, добре було б, аби претензії катам пред`являли їх жертви, але тому їх і звемо жертвами, що вони вбиті катами, та ще й років70-80 тому. То ж ці претензії, точніше, звинувачення можуть пред`явити, якщо вже суспільство так соромиться це зробити, принаймні потомки жертв, і є ще найближчі -їхні діти. Ще жива, дай Бог їй років, моя тітка Ніна в селі Авдіївка, я колись писав про цю сімейну історію. Вона остання з цього покоління роду. Так от, її батька, звичайного селянина Дмитра, режим розстріляв у 1938 році, в один день і його брата. Тітці тоді було всього 8 років. І наступні 76 років вона живе на землі без свого розстріляного батька. І навіть все життя не мже прийти на його могилу, бо їх, ці тисячі розстріляних селян., загребли в канави за Черніговом. Серед тих, хто підписував ті розстрільні списки, був і нинішній кандидат у "герої і славу" Чернігова Федоров Це просто правда, яка, виявляється., може чимось завинити.
   МИКОЛА. Ви правда вірите, що наші соціальні , житейські проблеми від того, що нас відволікають від їх вирішення спробами знати історичну правду? Але на тезу "Буде нормальне життя., тоді будемо займатися своєю іісторією" є ж інша теза: "Поки не розберемося з минулим, не буде нормального сьогодення".
   ИВАН. Цікаве бачення історії і пропозиції. З пам`ятниками дійсно не варто поспішати. Заодне хочу відповісти ще одному коментатору: я зовсім не закликаю похапцем ставити замість старих пам`ятників бюсти новітнім героям. Як по мені., то взагалі пам`ятники особам треба ставити мінімально. І пропозиція Івана щодо Алеї історії нашої Чернігівщини цікава. І що це дійсно гармоніюватиме з домінантою Алеї - Катерининською церквою і з виходом на Княжий Дитинець. Не сперечатимуся зараз щодо Єршова, а от щодо меморіалів-цвинтарів (чорнобильці,"інтернаціоналісти") в центрі міст, то це дійсно сумно. У мене в центрі Куликівки цілий цвинтар пам`ятників: жертвам Чорнобиля, жертвам Афганістану, жертвам Другої світової війни, жертвам Голодомору. Що з цим робити? Звернімо увагу: всі ці жертви стосуються одного й того ж періоду, одного й того ж режму. "Ось така історія нашого народу, .як співається в пісні.
Дякуюза дискусію

иван | 2014-05-09 16:57

иван
старожил
Ну и насчет акцентов, совсем забыл о них родимых пять копеек вставить. Мне кажется, что главный акцент на этой аллее - архитектурный. Это - Екатерининская церковь. Любой памятник какому-либо персонажу, здесь, будет просто незаметным на ее фоне. Точно так, как сейчас. Да и с историками у нас проблема. Не было и нет пока нормальных. По сему, если хочется не клумбу, а памятное что-нибудь и так, чтобы историческое, политкорректное, чтобы не ламали в обозримом будущем и не передвигали, как вариант, можно понаставить памятных знаков. Нежин, Любеч, Прилуки... Хотя далеко не факт, что обойдется без ершовщины.)

иван | 2014-05-09 13:49

иван
старожил
Как старожил старожилу - наблюдая за всей этой монументальной чехардой, я пришел к выводу, что памятники надо ставить лет этак через триста после смерти. Если героя к тому времени кто-нибудь помнить будет. Вот стоит Пушкин и стоять будет. И никто не против. Не место красит человека, а человек место. Эти памятники место не красят. По-мне, так лучше клумба. Снесли когда-то областную доску почета в начале аллеи, так про неё сейчас никто и не вспоминает. А на счет Ершова, так я с Вами полностью согласен.

старожил | 2014-05-09 07:54

иван
=Пора думать о том, куда это "монументальное добро" переставить.=
Иван, представьте себе, что нашлось место для переставки "монументального добра". С чем останется город? Правильно: с Ершовым. С человеком убиваемым атомом, с воином в снайперском прицеле, с Мезепой в сарафане. Мрак! Кладбище! Сменятся все монументальные акценты города.

простий Українець | 2014-05-09 00:57

Ну по перше ніхто Україну суверенітету не позбавив, бо ще не вмерла України ні Слава ні Воля, а події останньої пори енергетично підкріпили цей СУВЕРЕНІТЕТ.
По друге з ким домовлятися, з колорадами, які пруть з усіх щилин?
Люди вже зрзумілили і осміліли, що для того щоб жилося краще потрібно начитися поважати себе, скласти свою ціну і не продаватися за страх і копійки.
Вітер посіяно і почалася буря, яка всіх перевірить на людяність і міцність. Пройде часі тоді точно буде Алея Героїв, на яку буде не соромно водити дітей і приїзджати молодятам.

Микола | 2014-05-08 11:49

Дуже "вчасно" вкинута тема. Навіщо "меленьким українцям" перейматися сьогоденням: зростанням комунальних тарифів, цін на ліки та товари першої необхідності, тотальної зупинки виробництв, легалізації бандитизму тощо?... Ще, чого доброго, почнуть замислюватись: Хто реально позбавив сучасну Україну суверенитету, а тепер швиденько її розвалює?! Простіше все звалити на "попередників" сторічної давнини. Не дивуйтесь, якщо незабаром з"явиться пропозиція замінити існуючі погруддя на сучасних вандалів

иван | 2014-05-08 10:38

Как по мне, так правильно автор написал. Пора думать о том, куда это "монументальное добро" переставить. Я против пямятников ничего не имею, но им там не место. Не задумаемся сейчас - рано или поздно будет как с Леныным.
И по поводу "мемориально-развлекательного" жабопарка. Оно, конечно, понятно, что возлагать цветы по праздникам удобно, чтобы ...опу свою далеко не носить. Но дети, прыгающие по могилам - как-то не совсем комильфо. Я выбираю детей, а могилы должны быть на кладбище.

внук ветеранів | 2014-05-08 08:33

Як тут не згадати, що Простий Українець забув дописати кому належать ці слова: "лучше горькая ПРАВДА, чем сладкая ложь"– М.Горькому , Правда різночинця Сатина, а ложь Божої людини Луки. Саме різночинці стали основними бунтарями в 70-80 роки ХІХ століття. А зараз треба людей не підбурювати на агресію, а домовлятись. Перська приказка сьогодні наразі для людей розумних «Дурак в словесногм споре изнемог – закончить спор кулак ему помог». А головне, треба навчитись розрізняти, що є причиною, а що є наслідком подій, які відбуваються в країні. А щодо "Алеї палачів" так можуть називати тільки ті що безпосередньо від них постраждав, або хтось із нинішніх популістів. Історію не треба переписувати вона і так є "продажною дівкою еволюції" Бажаю усім спокійних свят.

072 | 2014-05-08 07:36

та давно її називають алея палачів з часом перенесуть бо буде як з ілічем тягнули комуняки і регіанали до останнього (думали путлер прийде) і отримали

простий Українець | 2014-05-07 22:39

Нарешті історія починає очищатися від бруду і сорому. Як тут не згадати, що "лучше горькая ПРАВДА, чем сладкая ложь". Пора вже зрозуміти, що чорні і оманливі часи часи відходять у минуле БЕЗВОРОТНО І НЕМИНУЧЕ а може ви просто боїтеся, що за все комусь треба буде відповісти ???!!!

filosof | 2014-05-07 22:07

Не підливайте масла в вогонь, не ворушіть мертвих . Редакторе! Вкотре закликаю, не провокуйте чернігівців подібними статтями. Дай Бог нам розуму благополучно пережити свята.\\\ автор - не хлопчик = сам все розуміє . напишіть самі матеріал- хочемо почитати \\\\\\

Анна | 2014-05-07 21:31

Мало вам фонтана на могилах - тут еще алею нашу на свой лад переделать хотите. Наверное, не в Чернигове родились и никаких воспоминаний с этими памятниками у вас не связано.

простий Українець | 2014-05-07 20:05

Щорс Микола Олександрович, Кирпонос Михайло Петрович, Сенько Василь Васильович - це їх СВЯТЕ МІСЦЕ СЛАВИ!!!!
Інших підмазаних засланих "козачків - уродів" давно треба було ....

МАГ | 2014-05-07 16:32

Пане Петре! Додайте до цієї когорти Олександру Колонтай та інших і виходить, що Сіверщина дала Імперії, пізніше тоталітарній державі , героїв
свого часу. Про Щорса: чернігівець з Пітера повідав, що його вбив пострілом в потилицю Лев Троцький , а провів крізь варту Кропив"янський
Тому тіло відправили в Самару. Доля героїв, крім Подвойського, трагічна... А вбивці своє отримують. Троцького теж убили льодорубом...Згадаймо Робесп"єра...Подібне жде і Путю...

МАГ | 2014-05-07 16:30

Пане Петре! Додайте до цієї когорти Олександру Колонтай та інших і виходить, що Сіверщина дала Імперії, пізніше тоталітарній державі , героїв
свого часу. Про Щорса: чернігівець з Пітера повідав, що його вбив пострілом в потилицю Лев Троцький , а провів крізь варту Кропив"янський
Тому тенрміново тіло відправили в Самару. Доля героїв, крім Подвойського, трагічна... А вбивці своє отримують. Троцького теж убили льодорубом...Згадаймо Робесп"єра...
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  До Дня Збройних сил України представили книги із серії «Історії українських воїнів»

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор