Бабуся Фросина: «З чим жила, з тим і на той світ піти хочу, як прийде час»

Вона давно вишила собі на смерть сорочку.

Ця сорочка такої тонкої роботи, що навіть смерть, ймовірно, боїться заховати таку красу від очей людських.

Старі люди казали колись, що жінки, які красиво вишивають, тчуть рушники і печуть смачний хліб, живуть довго.

Може, це й правда - Єфросинія Федорівна Сухова з с. Українське Талалаївського району народилася на світ божий 100 років тому - якраз на Івана Купала.

Сьогодні - вона найстарша мешканка району, хоча в її метриці значиться, що народилася вона не в липні, а в серпні. Тому до офіційного віку ще потрібно жити цілий місяць.

«Я все життя знала, що у мене в метриці дата народження неправильна. Хто знає, чому так записали. Може, коли церковні записи переробляли на «радянські», хтось не дуже грамотний був і місяці сплутав, може, ще якось помилилися. Але я точно знаю, що на Івана Купала народилася: я була одна в батьків, і вони завжди говорили, що повинна я була бути Іваном, а не Фросинею, тому що саме в це свято народилася. Хто ж знав, що роки мої докотяться до сотні. Один Бог знає, скільки мені ще жити, а що всі сто маю, так це точно », - розповідає бабуся Фрося. Під опікою дочки Марії та зятя Петра Горбачевих вона живе вже тридцять років.

На прохання поділитися секретом довголіття Фросина Федорівна посміхається і тільки знизує сухенький плечима: «Які там секрети – який вік Господь мені дав, такий і живу. Все трудове життя з сапкою в руках - і на роботі, і вдома. Часто бувало так колись, що в одній руці сапка, а в іншій-хліба шматок. Так переобідаю і біжу далі. Ні відпочинку не знала, ні уваги якогось до себе. Зате в старості все це маю від моїх дітей. Може, і рятувало те, що стільки пережила, стільки потрібно було зробити - а кому? Значить, треба було жити».

Народилася бабуся Фросина в сусідньому Займищі, тоді це було велике село. Оскільки була єдиною дитиною, батьки не хотіли видавати заміж із дому. Наречений довго не забарився. Петро Сухов приїхав у село з матір'ю аж із Воронежа - його мати рятувалася з дітками від голоду і бігла куди очі дивляться, з шести дітей до Займища доїхали тільки двоє. Мати дуже горювала. Петро наймитував по людям - тим і жили.

Йому виповнився 21, а Фросині - всього 16, коли вони одружилися. Було це в 1929-му. А в 1931-му народився у них Гриша, в 1933-му - Марія, в 1936-му - Галя. У 23 роки Фросина мала вже трьох дітей, народження яких припало на найстрашніші голодні роки. Крім голоду, косили народ ще і страшні хвороби. Їх сім'ю перекачали тиф і скарлатина - хворіли всі діти і вона з ними.

«Але хто там що і чим лікував, - розповідає незабутнє столітня бабуся. - Лежали покотом і вмирали в кожному будинку. Сильніші виживали. Пам'ятаю, була така температура, що вже було все одно - плачуть чи діти, живий поруч або мертвий. Навіть не вірилося, що всі ми вижили. Страшне горе чекало мене після епідемій. Марічці було вже п'ять рочків. Така дівчинки золота. Вранці встала, як зазвичай, грала, а ввечері її вже не стало. Марійку у мене ніби хто вкрав, і з тих пір серце спорожніло. Тоді ж ніхто не впізнавав, від чого діти вмирали. Поховали та й все. Вже і війну пережили.

Здавалося б, що ще страшніше, а моя дитина з голови у мене не виходила. Приходила в снах і просила мене, щоб я забрала її. Вже в 1949-му я народила дівчинку і назвала її Марією. Тоді й заспокоїлася душа моєї бідної покійної дівчинки».

Життя склалося так, що молодша з дітей - Марія - стала для матері ангелом-охоронцем. Вона завжди поруч. «Якби ви знали, як мені в юності хотілося втекти кудись з села, - каже Марія Петрівна. - Тоді ж паспортів сільським дітям не видавали. Пішла я до голови колгоспу і кажу, в місто хочу, хочу вивчитися, а він мені як відрізав, мовляв, і не думай - у тебе батько лежачий, дід і баба старі, хіба ж мати одна все потягне?! Я вмилася сльозами і пішла на ферму. Так вік і пропрацювала. Заміж вийшла сюди, в Ярошівку. Потрібно було будинок будувати, так 6 років на заводі в Болітниці цеглу заробляла. Своїх Юру і Толю на роботу маленькими носила. Свекри старі були. А коли їх поховали і своїх діда й бабу, маму з батьком сюди забрали. Тато наш більше 20 років ногами не ходив. Якась хвороба з ним трапилася, коли я ще в п'ятий клас ходила. Зліг зовсім, а потім мама його виходила, хоч і сидів як лялька, а все ж жив на світі ».

... На початку 50-х сім'я Сухова поїхала на Донбас. Приїхали в село Чумаки Старобешівського району. Там очікував їх той же колгосп. Тільки робота незвичайна - кавуни та дині пололи. Земля глиниста - «не наша». Маленьку Марію носили в дитячі ясла за 2 кілометри.

Вона була дуже хворобливою і примхливою дитиною. Сама Марія цього не пам'ятає, а мати і сьогодні розповідає, як вона плакала, коли одягалася в ясла, а потім весь день кричала там. Бувало часто, що й одну дому залишала. Вона грає день з котом, а у матері серце від переживань зупиняється. Спізнювалася на роботу, не зробила мінімуму трудоднів. За цей Фросину судили і дали рік виправних робіт, тобто безкоштовно весь рік потрібно було працювати на колгосп.

Вимушені були повернутися в Займіще, де за маленькою Марійкою доглядала бабуся. А Гриша звідти пішов в армію, туди ж повернувся до нареченої, з якою одружилися і прожили все життя. Помер він у 71 рік. Галя вийшла заміж у Дмитрівку, живе там досі, приїжджає рідко, тому що хворіє. А от Марія, яка носить ім'я своєї сестри, завжди поруч з матір'ю.

Згадують і сьогодні з посмішкою, як у дитинстві Марія показувала характер. Бувало, що й лозиною отримувала, і віником за своє «не буду» або «не хочу». Старші діти розійшлися з сім'ї, а на її дитячі плечі звалилося багато недитячою роботи. Мама була з нею і люблячою, і суворою, бо треба було і ланку робити, і сіно косити. За бурянінці стягували, щоб насушити сіна для корови. У кого були батьки, тим простіше доводилося, а для них з мамою радістю було вже те, коли батько хоч сидіти став.

Найулюбленіше заняття бабусі Фросини - вишивання. «Бувало, піч топлю, дрова підкидаю і вишиваю, тому що просто сидіти за рукоділлям колись, а дуже хочеться, - каже вона, - хіба що довгими зимовими ночами з каганцем на печі був час. Мені ті візерунки, що вишивала, і до сих пір бачаться. А ще дуже ткати любила на верстаті. Як до Марії переїхала, так поставили в хліві верстат. Мені вже за 80 було, коли внук Юра одружився. Я йому наткала ряднини на весь новий великий будинок. Дарма, що їх вже на куплені змінили, мені така була радість зробити онукові подарунок. І на смерть собі я все вишите приготувала. Воно мені дорого, з чим жила, з тим і на той світ піти хочу, як прийде час».

Невисока, сухенька - тепер вона як маленька дитина. Багато чого з пережитого забулося, але те, що дуже боліло, нікуди з пам'яті не дівається. Тяжко працювала, багато хворіла, перенесла складні операції, але ніколи духом не падала, ніколи рук не опускала, ніколи злоби в душі але мала. Ось так тихенько і прожила свої сто років бабуся Фросина, такий довгий рушник виткала їй доля.

Тижневик "Гарт" № 28 (2625) від 11 липня 2013