«Я щаслива»(фото)

«На квартирі, в наметі - де завгодно, але щоб ніхто не заважав», - з вуст 33-річної Юлії Афанасьєвої з Нових Млинів Щорського району ця фраза звучить як беззаперечна істина. Розповідає, що сімейне життя їй довелося починати в будинку свекрухи. Увійшли туди щасливі (полюбили один одного з першого погляду, одружилися через три місяці після знайомства).

Через рік - ніби потрапили в армійську казарму, де тільки й залишається, що виконувати накази. Свекруха в своєму будинку вирішувала все.

... Замолоду Юля уникала знайомитися в дорозі. Але зустрічі, які двічі кардинально міняли її життя, відбулися саме «під стукіт коліс».

- Так воно і буває, - розводить руками, - чого найбільше не хочеш, боїшся, від чого ховаєшся, то і трапляється.

Після школи Юлія поступила в Путивльське педучилище. Домашня дитина, скромниця, вона часто приїздила на вихідні в Нові Млини. Допомагала рідним: мама розривалася між фермою і домашнім господарством, батьку не було коли і вгору глянути, а чотирьом старшим вже про власних сім'ях потрібно було думати.

- Пасажирськими поїздами їздила рідко. В основному дизелем «Щорс - Ворожба», - згадує Юля.

- Звичайний дешевий поїзд, схожий на втомленого трудягу. Від таких не віє романтикою пригод.

Довго й справді нічого особливого не траплялося. До травня 1999-го. Юля була тоді на порозі свого 20-річчя. До закінчення училища залишалося трохи більше місяця. Вона їхала з дому в Путивль. Позаду була вже добра частина шляху, коли у вагон зайшов хлопець.

Він привернув увагу, - не приховує Юлія.

- Тримався дуже впевнено. Тоді були нелегкі часи. Зарплату затримували. У кожного другого в очах - пригніченість. А у нього - веселі іскорки.

Пошукав вільне місце і ... сів біля мене. Був приємним співрозмовником - простим і відвертим.

Розповів, що звуть Олександром, повертається з Чехії - з заробітків. Скучив за рідними, тому не став чекати свій поїзд. Купив квиток на наш дизель. Він відправлявся раніше.

Родом він із Степанівки (селище міського типу в 16 кілометрах від м. Суми).

Розпитував і мене. Але я сказала тільки своє ім'я і куди їду. Думала: навіщо йому знати більше? Зараз вийдемо, попрощаємося - і все.

Не залишила жодного адресу, ні номер телефону.

А десь через десять днів зустрічаю його біля училища. Сказав, що вже тиждень живе в Путивлі на квартирі.

Питаю: «Що ти тут робиш?» А він прямо сяє: «Тебе шукаю! А в перервах садимо з господинею картоплю ». І раптом: «Я люблю тебе! З тієї хвилини, як побачив. Куди не йду, що не роблю - ти перед очима. Додому рвався, а приїхав - не знаю, куди себе подіти. Виходь за мене! »

Я розгубилася. Стою і мовчу. Не знаю, як сказати, що і я багато про нього думала. А він он які слова знайшов. Тільки я повірити боялася.

Саша тоді залишився у Путивлі. Не нав'язувався. Не квапив. Просив тільки про одне: бути поруч. Зустрічав і проводжав. Виконував усі бажання. Життя так швидко стала іншою, що дівчина постійно тривожилась: чи не зникне ця казка так само миттєво, як і з'явилася.

Подружка мало не силою потягнула її до ворожки. Але та тільки додала сумніви, сказавши Юлі: «Бачу тебе в весільному платті, але не на весіллі».

Спантеличена і налякана (відомо, що у весільних сукнях померлих дівчат кладуть в труну), вона вирішила втекти додому. Відразу ж після випускного почала збирати речі. Викликала таксі, щоб швидше дістатися до вокзалу. Воно вже від'їжджало, коли з'явився Саша, і в Нові Млини вони поїхали разом.

Далі було, як сказала ворожка. Сватання, потім біле плаття нареченої (11 серпня 1999 року). Без весілля. «Навіщо викидати гроші на гуляння? - Сказала свекруха. - Дособираем і купимо вам житло ».

- Рік ми прожили з батьками чоловіка. Дуже щасливо. Це дійсно була ідилія. Саша носив мене на руках. У прямому сенсі. Я йому: «Опусти на землю. Що люди скажуть? », А він сміється, притискає до себе. Допомагав мені все робити. Але все хороше чомусь швидко закінчується, - зітхає Юлія. - До того ж перший конфлікт виник ще раніше - через навчання. Ще в училищі я за співбесідою поступила в Глухівський педінститут на заочне відділення. Коли прийшов виклик на сесію, свекруха влаштувала скандал. Вона працювала санітаркою в тубдиспансері. Встигла навести мости з потрібними людьми, щоб і мене туди взяли. А навіщо санітарці вищу освіту?

Але чоловік підтримав мене, і я поїхала вчитися. З тих пір і почалася виснажлива і непомітна для стороннього ока війна, хоча в своєму щасті і намагалася її не помічати. Перемир'я настало хіба що після народження Дениски (у серпні 2000-го). Але доброї свекруха була тільки до онука. Нам заявила: «Одна дитина є - і досить!»

У будинку весь час відчувалася напруга. У мене від постійних стресів пропало молоко. Саша любив мене, робив все що міг, але наше недавнє щастя все більше ставало схоже на прекрасний, але минулий сон.

Він працював в Сумах на цукровому заводі. Зарплатою розпоряджалася свекруха. Мені вона теж вибору не залишила: не працюєш - наглядати за господарством, обробляй город. Сидиш вдома - одягайся в секондхендовске ганчір'я.

Моїм виходом "у люди" був базар, де я продавала вирощені овочі. Якось там у мене витягли гроші. Я боялася йти додому. Щоб не говорити свекрухи, позичила, скільки наторгувала, у сусідки. Потім економила на всьому, щоб віддати. Не зізналася навіть чоловікові. Він і без того дуже переживав, хоч зовні лишався спокійним - тримав все в собі. Потім почав випивати. Вилетів з роботи. Я була в розпачі.

Сподіватися можна було тільки на диво. І воно сталося! На четвертому році нашого подружнього життя свекри склалися з моїми батьками і купили нам хату.

Саша ніби заново на світ народився. Перестав пити. Робив ремонт у будинку. Я насіяв навколо квітів, посадила полуницю. Захотілося жити. Чоловік почав їздити на заробітки в Москву. А потім і я знайшла роботу в сусідньому селі - в школі. Три роки працювала і вчилася заочно.

На радощах Саша накупив мені одягу, подарував сережки, золотий ланцюжок. Коли свекруха дізналася, знову був великий скандал. Після нього у Саші ніби щось зламалося всередині. Він став якийсь вразливий, незахищений. Я дуже переживала за нього, проводжаючи до Москви. І, як виявилося, не дарма.

У Москві його втягнули в якусь секту. Виманили зароблені гроші. Обманом змусили взяти кредит. Щоб виплатити його, він вирішив продати наш будинок.

Толком поговорити з ним не вдавалося. Він був ніби одурманений. То починав молитися, то влаштовував у домі погром. Я відправила сина до свекрів. Розповіла причину. Вони не відреагували.

Чоловік гинув у мене на очах. Я випробувала все, щоб врятувати його. Шукала для нього в Сумах молитовні будинки, читала з ним Біблію. Це на деякий час його заспокоїло. Продала що тільки можна було, щоб виплатити кредит. Потім поїхала в Київ на заробітки (Дениска залишила у свекрів). Навіть не знаю, де бралися сили. Але нічого не допомогло.

Терпець урвався, коли Саша в 2007 році, перед жіночим святом, побив у домі вікна. Довелося відкрити правду своїм батькам. Вони найняли машину і перевезли нас із сином у Нові Млини.

Але чоловік і там не давав нам спокою. Кожен його приїзд не обходився без виклику міліції, тому що він бив і трощив усе, що потрапляло під руку. Якось кинутий ним у вікно камінь пролетів в декількох сантиметрах від нашого сина. У мене мало серце не зупинилося.

А коли Сашу відпускали з відділення, він пішки йшов у село з букетом троянд. Присягався, що нічого не пам'ятає. Довго так не могло тривати. Я поставила йому умову: або лікуйся, або я йду від тебе. Він умову не прийняв.

У тому ж, 2007-му, вони розлучилися, і Юля через кілька місяців вийшла заміж. Знову після знайомства в поїзді - коли поверталася із заробітків з Києва.

Мила там посуд в ресторані, тому везла в Степанівку зарплату і гостинці для сина. В купе якийсь чоловік попросив помінятися місцями, тому що його сім'ю «розкидали» по всьому вагону. Юля погодилася.

Її новими сусідами виявилися молоді чоловік і жінка. Був уже пізній вечір. Тому перекинулася з ними кількома словами

- І спати.

Прокинулася, відчувши на собі чийсь погляд. Підняла голову: чоловік, який сидів навпроти, не зводив з неї очей. Спала його подруга, спав весь вагон, а він сидів і дивився на Юлю. Потім попросив мобільний: «Всього на одну хвилину, дуже потрібно».

Тільки потім Юля розгадала його хитрість: зателефонувавши з її телефону на свій (перед цим, напевно, вимкнув звук свого мобільного), чоловік дізнався її номер.

- Чому ти так вчинив? - Запитую Сергія Афанасьєва.

- Стало дуже шкода цю дівчинку (він на 6 років старше. - Авт.). Як вона живе, чи заміжня, я не знав. Просто відчув, що дуже нещасна. Сам не знаю чому - страшенно захотілося захистити її.

На його дзвінки Юля не відповідала. Але Сергія це не зупинило. Він три місяці наполегливо шукав «дівчину з поїзда».

Коли дізнався, що вона з Степанівки, одразу ж поїхав туди, але Юлю батьки (після 8 березня) вже забрали в Нові Млини. Почав їх шукати і потрапив в Борзнянський район. Там теж є село з такою назвою. І нарешті знайшов - у Щорському. Добрався туди вже ввечері. Достукався до батьків. Розповів все. Показав документи. Вони сказали, що Юля в Щорсі в лікарні з дитиною. Він скоріше туди.

З тих пір вони не розлучаються. Живуть у Нових Млинах. Юля працює вчителем у місцевій школі (зараз у декретній відпустці). Для Сергія (на Харківщині, звідки родом, він працював таксистом) в селі роботи немає. Займається домашнім господарством. Воно у них - без перебільшення - величезне: тільки в'єтнамських поросят пів подвір'я. Обробляють більше 50 соток городу.

Не приховують: нелегко (тому дуже вдячні Юлиній мамі - Катерині Петрівні - за допомогу). Зате живуть так, як самі вважають за потрібне: у власному будинку (купили й відремонтували) зі своїми «чотирма Д» - Денисом (йому вже 12), чотирирічним Дімою, трирічної Діаною і Дашенька (їй всього рік). Привчають і дітей не сидіти без діла.

- Тепер все так, як ти хотіла, - кажу Юлі. - Ти задоволена?

Вона щиро посміхається у відповідь:

- Я щаслива!

Марія Ісаченко, тижневик «ГАРТ» № 35 (2580)